Любко Дереш - Спустошення

Граючись, Карманов сів на край сцени і почав проклацувати пультом слайди на екрані, наче він сидів у себе вдома біля телевізора, й збирався показати фотографії з останньої поїздки в гори. Екран на сцені «Хайнлайна» величезний — практично, як у кінотеатрі, і легкість, з якою Карманову підкорюється така велика кількість людей, теж наводить на думки про чудо. Мовби граючись, Дмитро Іванович взявся розповідати про свій проект — проект нового глобального майбутнього, зав’язаного на розбудові інфраструктури ринку психотехнологій, на створенні науково-дослідних центрів на базі Інституту «Соми», зайшовся з гумором описувати яскраву співпрацю з Борисом Олеговичем Гуровим і Осею Айзеком, сміливо оцінив можливі обороти майндверного ринку на найближчі роки в мільярди доларів, а також накреслив можливі геополітичні перетасовки, викликані економічним і технологічним дивом в Україні. У залі стояла напружена тиша — здавалося, в цій намагніченій зосередженості могли б затанцювати залізні ошурки. Від людини з мікрофоном на сцені сходила благодать, від неї розповсюджувалась харизма. Якщо би він у цей момент сказав щось про те, що месія прийшов — Федір переконався, половина залу прийняла б це як належне.

Це була найуспішніша поява Карманова, яку лиш можна було уявити

Опісля презентації на Карманова полетів шквал запитань. Люди хотіли знати, як можна влаштуватися в його розробницькі центри, жадали почути думку про терміни когнітивної революції і про темпи економічного зростання в Україні.

«Читав?» — він отримав свіже повідомлення від Слави. За лінком лежав новий пост від Володі Нетребіна, в якому той описував ранкову зустріч із Мошковіцем: «Если бы я делал кинокомедию о Госдепартаменте, в роли главного агента я непременно использовал бы Мошковица. Более типичного лица, разнюхивающего информацию о засекреченных разработках Гурова, сложно себе представить. Так и видишь, что вместо глаз у него по Пентагону».

— Шановні гості, наразі у нас невеличка пауза, — на сцену з мікрофоном вийшов розтріпаний Слава, який реабілітувався в моїх очах, взявши на себе, хай із запізненням, роль модератора. — Запрошуємо приєднатися до невеликого бенкету, рівно за годину в цьому залі розпочнеться наша друга панель. А поки що кава-брейк. — По цих словах Слави на сцену до Карманова одразу ж кинулося кілька журналісток з проханням взяти інтерв’ю, але він рукою відгородився від них:

— Пішли, Могило, мені треба десь сховатися, — майже прошепотів він. — Я не маю більше сил. Поїхали кудись, мені треба відновитися.

Крізь натовп поспішним кроком ми стали продиратися до виходу.

На вулиці нас зустрів несподівано ясний погожий день — сонце виглянуло на хвилю з-за хмар і все перемінилося — здається, здалося на мить, що це над Києвом повисла не свинцева осінь, а ніжно-палева весна. Я вдихнув на повні груди вихлопних газів, перемішаних із холодним чистим повітрям, принесеним поривчастим вітром з Дніпра. Карманов стояв, з опущеними плечима і безвольно витягнутими руками — геть вимотаний. Він запитально дивився на мене.

— Поїхали в ліс, постріляємо з лука, — сказав він, потираючи руки на вітрі від холоду. — Ти маєш свій із собою?

— Ні, звісно.

— Ну нічого, постріляємо з одного, — він глянув на мене запитально. — Поїхали до мене в Пущу. Покажу тобі своє улюблене місце, я там часто виходжу постріляти.

— Ми можемо запізнитися на ланч, — невпевнено ска­зав я.

— Нічого, — Карманов усміхнувся ширше. — Поїхали.

Господи, дай мені розуму. Я знизую плечима.

— Ну гаразд, — погодився я.

— Як символічно, Могило, поглянь! — закричав Карманов, коли підійшов до автомобіля. Його слова крав вітер, тож я підійшов ближче до наших авто, аби краще розчути, що він говорить. — Ти на червоній тачці, я на білій. Тобі це нічого не нагадує?

— Алхімічні кольори?

—У пророцтві про Останнього Месію в різних традиціях є суперечливі описання того, на якому коні Він прийде. Одні кажуть, що це буде білий кінь. Інші — що кінь буде червоний. Пригадуєш, у Реріха? Червоний кінь перемоги. Червоний вершник. Або ж Калкі — Калкі-аватара завжди приходить на білому коні.

— Що це означає? — я спробував тугіше защипнути куртку, щоб холодний вітер не проникав за комір.

— Справдження, — усміхнувся Карманов. — Це називається справдження. А, можливо, це свідчить, що ти також хочеш стати месією. Не спадало такого на думку? Ризикований момент. Можливо, майбутнє ще саме не вирішило, хто з нас месія, Могило. Як гадаєш?