Любко Дереш - Спустошення

— Могило, ти був мені другом. Я відкрив тобі серце.

— Я ніколи не народжувався і ніколи не помру, — сказав раптом Карманов. — Я є початок і кінець, творіння і руйнування світобудови, і все, що є, виходить з мене. Я — батько всіх живих істот. Тому я хочу сказати, щоб ти не боявся, бо ця стріла — це стріла милосердя. Вона просто допоможе тобі зрозуміти речі такими, як вони є. Я роблю це, тому що дуже люблю тебе, Могило.

— Тоді стріляй, якщо дійсно любиш мене, — сказав я.

Карманов натягнув тятиву сильніше, а мій погляд прикипів до металевого кінчика спортивної стріли, який легко проб’є мою лобову кістку і вилізе з протилежного боку.

— Іди геть, Могило, — сказав він раптом втомлено і опустив лук. — Я не хочу тебе більше бачити.

— Ні, — сказав я. — Я не залишу тебе тут у такому стані.

— Я хочу побути сам.

— Ні, будь ласка. Я твій друг. Я хочу допомогти тобі.

Карманов довго стояв навколішки, мовчки, дивлячись кудись в небо. На його обличчі був написаний розпач, а в очах стояли сльози. Нарешті він мовив:

— Я з дитинства знав, що у мене особлива місія, Могило, — сказав він. — Я був вірним цьому сценарію, я вірив у нього. І раптом все, над чим я працював роками — все раптом обнулилося. Усі сценарії зникли. Я перестав існувати. Я зник, а ти залишився. Чому?

— Я нічого особливого не робив. Я просто намагався бути тобі другом.

— Ходімо, Могило.

Вони повернулися до автомобілів, і Карманов швидко розвернувся, щоб виїхати на Пущівську дорогу до Києва. Федір старався не відстати. Коли вони проносилися біля останнього санаторію на виїзді з Пущі, Федір спробував пригальмувати, оскільки дорога далі починалася звивистою і непевною, а Карманов навпаки, додав газу. Щоб не відстати, Федір теж рвонув, і вони вискочили на дорогу що перетиналася з Великою кільцевою.

А далі все сталося швидко. Федір встиг тільки побачити краєм ока вантажівку, що неслася ліворуч і зрозумів, що його рухи надто повільні, аби зреагувати на неї —він встиг лише побачити, як тупе рило вантажівки врізалося в тил Карманового джипа і вже наступної миті пролунав вибух, а джип був огорнутий димом і вогнем. Далі — сильний струс, хрускіт, удар — і все завмерло, було чутно лише вищання сигналізації і гудіння автомобілів. Секунду він намагався зрозуміти, чи живий сам, а вже наступної миті, мов маріонетка, сам не свій Федір вискочив з авто і вибіг на дорогу, де димів чорними клубами і палав «судзукі» Карманова. На ходу він зняв із себе куртку і став збивати нею вогонь з Карманова, якого викинуло з салону. Горіли його джинси, горіла сорочка і рукави куртки, і над усім висів запах паленої гуми і крові.

— Викличте хтось швидку, — закричав Федір до натовпу, що вже зібрався довкола місця аварії. Під голову Карманова Федір підклав йому куртку. З вантажівки ви­йшов міцний коренастий чоловічок, який одразу ж почав бубніти патрульному: «Да я ехал на зеленый, а оно вдруг как трухануло!..»

— Йому потрібна допомога, — повторив Федір до сержанта і зрозумів, що просто не чує слів у відповідь, наче йому заклало вуха. — Друже, машина вже їде, все буде добре, — сказав він Карманову, прихилившись йому до щоки. — Ми тебе підправимо.

Він зауважив неприродно вивернутий таз Карманова, а поглянути на його обгорілі ноги вже не відважився. Він пригадав прикмету водіїв: з покійників мешти злітають на льоту, тому що м’язи стопи миттєво розслаблюються, а на живих взуття залишається.

Хвилин через сім приїхала швидка, Карманова переклали на ноші й вклали до каретки. Їх обидвох відправили в травматологію. Карманова повезли на інтенсивну терапію, а Федорові у приймальній заклеїли розсічену брову, але від усього іншого він категорично відмовився. Тремтячими пальцями він набрав номер Віки і, коли та, врешті, зняла слухавку, повідомив їй — сталася аварія, ми в Палладіна, приїжджай, а сам продовжив відганяти від себе медсестер. Вроешті його залишили в приймальні самого і він безсило лежав, чекаючи на появу Віки.

За якийсь часу, імовірно через годин десять, наповнених пропелероподібним обертанням голови і електромагнітним гудінням у скронях, приїхала Віка. Вона дала Федору серветку втерти рот після блювання — чекаючи на неї, він дозволив собі трохи розслабитись і вивернув сніданок у судно, завбачливо поставлене медиками. З нею Федір почувся в силах піти до Карманова, і накинувши їм на плечі білі халати і заклавши маски, їх впустили в реанімаційну палату.