Любко Дереш - Спустошення

— А зараз слово надається панові Борису Олеговичу Гурову, авторові концепції психоінженерії, який розповість про горизонти технологічного опанування людської свідомості, — оголосив я. — Борисе Олеговичу, вам мікрофон.

Передавши слово Гурову, я зійшов зі сцени, й, не озираючись, вийшов із залу, ледь не збиваючись на біг. Вискочивши з залу «Хайнлайна», я ледь не влетів у Славу, який лінивим кроком простував на своє робоче місце. Він був заспаний, в пом’ятій картатій сорочці, схожий більше на тінейджера, аніж на куратора міжнародної виставки .

— О, чувак, привіт! — привітався він, і я з ходу вхопив його за барки.

— Тебе де носить?

— Що значить, де носить? Я о п’ятій ранку тільки ліг, вчора пропахав двадцять чотири години підряд! Я вчора вперше спробував кокаїн, чувак, це повна жесть, не нюхай ніколи!

— Ти мав модерувати ранкову панель, — я ще раз по­трусив його за сорочку.

— Я? — здивувався Слава. — Слухай, вибач, я забув. Ну ти ж... ти ж справився?

— Ідіот, — я відштовхнув його від себе і швидким кроком пішов до сходів на другий поверх, у прес-центр. Карманов уже стояв у нарадчій кімнаті біля оглядового вікна.

— Ну, ось де ти, — він відірвався від панорами внизу. Яскраві німфетки і сатири у костюмах героїв аніме ожвавлювали пейзаж. Людей ставало все більше, і вони важкими ріками розливалися по всьому плетиву сцен і павільйонів. — Я бачу виставку, і те, що я бачу, мені надзвичайно подобається, — сказав Карманов. — Ти прочитав те, що я тобі надсилав?

— Так, Дмитре Івановичу, прочитав. — Я впав навпроти нього на стілець і втомлено прикрив голову руками. Лише на мить. Одразу ж осмикнув себе. — У нас проблеми.

— Ваша доповідь... Це катастрофа, — прохрипів я пересохлим ротом.

— Тобто? — Карманов усміхався, і я почав розуміти, звідки усмішка — він намагався утримувати на губах м’яку посмішку Будди. Карманов на хвилю закрив очі, а коли відкрив їх, то ще більше став схожий на замріяне божество, що безтурботно дивиться на ігри людей внизу.

— Дмитре Івановичу, присядьте, будь ласка, я хочу дещо пояснити, — я вказав йому рукою на крісло.

— Так, авжеж, — він підкреслено слухняно сів навпроти мене й украй уважно став вивчати мене поглядом. — Кажи.

— Ця доповідь не годиться, — врешті я витиснув із себе єдиний висновок серед усіх думок, які наважуюсь озвучити. Це не формат дискусійної панелі, — сказав я, тарабанячи пальцями по столу. — Це не відповідає загальному стилю дискусій, які ми ведемо. Ось чому.

— Але ж, ні, Могило! — Карманов дуже спокійно, дуже лагідно спробував переконати мене, як малу дитину. — Це якраз той формат який нам потрібно було впровадити ще від початку. Дозволь, поясню хід своїх думок, і все стане зрозуміло.

— Маємо двадцять хвилин до вашого виступу.

— Часу не існує. Це всього лиш ілюзія. Але, щоб ти був щасливий, ми почнемо все вчасно. Отож, ти дозволиш?

— У нас десять хвилин, — мої пальці сильніше забарабанили по столу, поки я не змусив себе стриматися.

— Я проаналізував усі наші стратегії, які ми використовували для просування «Соми» у суспільстві і в технологічному середовищі. Спершу ми намагалися запровадити жорстку ієрархію, ти пригадуєш це. Сувора вертикаль, монополізація ринку, одна корпорація-імперія. Далі ми прийшли до багатополюсної моделі — до розуміння того, що нам потрібні конкуренти, щоб охопити якомога більше сусідніх ринків, щоб розгорнутися насправді широко. Третій етап нашої еволюції полягав у тому, що ми хотіли збудувати живу мережу, ризому, грибницю. Залучити в неї мільйони людей — на рівних правах розробників. Абсолютно відкрита система, демократична і дуже динамічна, в якій кожна людина за допомогою Лінгвошолома може стати розробником власного напрямку психотехнологій. Правильно? Єдиний океан свідомості, який координується сам у собі. Але після «ТЕДексу» відчув — я тобі вже говорив про це — що ця система не спрацює. Люди не захочуть піти на ту глибину, яка нам потрібна для ривка. Вони так і залишатимуться на поверхні. І нічого не відбудеться. Не відбудеться якісного стрибка свідомості. Нові ринки, навіть якщо вони з’являться, не дадуть потрібної нам швидкості, щоб проскочити етап психоінжинірингу і вийти в еру консцієнтальних технологій, технологій чистої свідомості. Ера богів. Вона вже тут, вона близько, Могило, ти це розумієш? За кілька років ми можемо пройти у неї всі разом — навіть за рік. Навіть за кілька місяців, якщо це буде колективне зусилля всього людства. Навіть за тридцять днів. За одну фазу місяця. Навіть за півфази, якщо вся планета підхопить це. Я готовий пообіцяти, що це можливе. Бачу, наскільки це реально. Зараз, на цьому форумі, зустрілися всі течії, всі канали. Я бачу, що це місце, де значимість будь-якої випадковості посилюється в тисячі разів. Ми перетворили цей майданчик на одну велику аномальну Зону, на відкриту свідомість, що ще трохи, і почне усвідомлювати сама себе. Можна крутнути цю реальність так, що вона вмить перевернеться на свою протилежність. І зараз я почуваю себе у формі це зробити. Послухай... Я не спав цієї ночі. Я бачив видіння того, як усе це буде відбуватися. Бачив, як повстає велетень, озброєний булавою — символом сили. Цей велетень складався з мільярдів людей, мільярдів свідомостей, які приєдналися до нас. Імпульс зібратися в одну істоту мав надійти від мене. І я зрозумів — я це зможу. Ще вчора я сам до кінця не вірив у себе. Вдавав, робив вигляд, наче вірю, та глибоко, по-справжньому я повірив тільки сьогодні, після цієї ночі з видіннями. Усі можливості у нас у руках. Зараз, у цей момент Форуму, більше не існує логічних зв’язків між минулим і майбутнім. Люди не розуміють, що відбувається. Хтось вважає, що їх обдурили, хтось вірить нам, хтось у прострації. Усе розпалося. В даний момент існує лише хаос. Але це позитивний хаос. Я можу цей хаос упорядкувати заново. Я можу прямо зараз розпочати нове творіння. Розпочати новий світ.