Любко Дереш - Спустошення

Вранці на вулиці стояла чудова південна погода.

— Прокидайся, — він розбудив Смирну і сам першим пішов у ванну.

Смирна у зім’ятих простирадлах скидалася на ненамальований портрет Венери. Йому захотілося взяти її знову — хотілося брати її безперервно. Це було схоже на сказ — особлива венеційська лихоманка, з якою ще потрібно навчитися жити.

На сніданку у фойє, всупереч очікуванням, він уже застав Аркадія і Курце.

— Buena mattina, — привітався він до них.

— Ciao, matador, — кинув Аркадій. — По-моєму, вночі в нас на поверсі когось убивали. Ти не знаєш, з якого це номера?

— І гадки не маю, — парирував Федір. — Нам теж щось гупало. Може, сусіди зверху? Зрештою, я спав як убитий.

— Можу тільки позаздрити, — сказав Аркадій. Утім він мав доволі доброзичливий вигляд.

— Ми можемо десь зустрітися для обіду разом, — запропонувала Курце.

— Власне, ми зі Смирною планували усамітнитися перед виставкою — хочемо трохи вдихнути романтики, а вже тоді увірватися в прекрасне, — озвався Федір. У ресторан спустилася Смирна і стала збирати їм сніданок.

— Доброго ранку! — привіталася вона з Курце, завершивши обхід шведського столу двома тарелями, наповненими здобою і сирами.

— Guten tag, meine hertze! — з почуттям зустріла її Курце. — Побачимося на виставці! Обов’язково підіть в американський павільйон!

Як слід підкріпившись, поки сонце не піднялося високо, вони поїхали у Венецію. Розмальована, як італійська красуня 70-х, з волоссям, зібраним у гудз, Смирна своєю засмагою нічим не відрізнялася б від місцевих куртизанок, а виразними губами і пристрасним, трохи сонним поглядом зробилася невідмінною від тутешніх вродливиць. Вони вирушили у місто, і місто поглинуло їх.

На туристичних шляхах тиснява, і щоразу коли я потрапляю в якесь середньовічне європейське місто, коли я опиняюся на тісних вуличках, викладених бруківкою і каменем, у мене виникає відчуття дежа в’ю. Так само й зараз — хоча з обидвох боків нас оточують всюдисущі японки й американські тинейджери — їх для мене не існує. Місто зустріло мене, впізнало і тепер настирливо веде кудись уперед. Смирна захоплено зупинялася біля кожної крамнички з дрібничками, з непідробним інтересом роздивлялася пишні венеційські маски, прикрашені страусячим пір’ям. Вона одразу ж накупила всілякої дрібної біжутерії, що видавала себе за муранське скло, для своїх приятельок і знайомих у Києві. Ми рухалися за отриманим у готелі путівником і мали на меті дістатися площі Сан-Марко — перетнувши усю стару частину міста по діаметру, не користуючись жодним іншим видом транспорту, крім ніг. Однак, піддавшись потокам туристів, ми збилися зі шляху і втратили орієнтири — замість очікуваних голубів і старих Прокурацій ми йшли кудись все далі вглиб у тінисті, темні переходи.

Ми перетинали по діагоналі площу за площею, засвічені синім небом і затоплені тінями стін, від чого у мене наростало дивне відчуття, наче я вже колись тут був — сам собі здався міфічним героєм, який ніяк не може вирватися з зачарованого лабіринту і раз по раз змушений пробігати тією самою площею. Коли в одному з соборів ми застали молодят, що саме виходили у весільних одежах із храму, і голуби перед собором налякано розліталися великими зграями в небо — у цей момент я почав вірити у прекрасний романтичний образ, у містерію Венеції, у її бездонне синє небо, у червоні троянди в руках молодої, в її непорочно-білу сукню і пишний вельон. Нечисленні гості зустріли молодих, кидаючи в них рисом і конфетті, і ми зі Смирною, роблячи вигляд, що теж при ділі, на кілька хвилин долучилися до церемонії — південне світло, теплий вітер і тугі, наче стручки бобових, лінії архітектури в цей момент зійшлися в досконалому пасьянсі — і ми раптом ніби потрапили самі на зображення цих карт, проникли у вир мозаїки венеційських вражень і обидвоє пристрасно почали вірити у реальність, у непідробність всього, що бачили. Мене охопив незвичний і вже давно забутий щем, пронизлива радість — перед молодятами, перед небом і вівтарем, перед прекрасним сонцем і чудесним літнім днем. Здається, що все найкраще у цьому світі має право на існування, що в той момент я бачив священний відблиск величі цього творіння.

На одному з мостиків між будинками ми зупинилися зі Смирною, аби викурити по сигареті.

— Так добре. Не хочеться нікуди йти звідси, — кажу я, мов у трансі, все ще дивлячись у переливи сонячних полисків. Я дивився на воду і все ніби застигло навколо.