Любко Дереш - Спустошення

Смирна стала важко дихати, а коли закінчила і трохи заспокоїлася, похмуро глянула на мене.

— Я хочу піти звідси, — сказала вона, і ми, переплівши наші пальці й понуривши голови, рушили геть, і я почувався як Адам, якого щойно прогнали з Раю.

Ми присіли на лавочки під липами на одній із площ, аби трохи перевести дух. Я відчував, що наші стосунки уже не будуть як перше. Щось масштабне, розмірами схоже на атлас світу, перегорнуло свою останню сторінку — і тепер ми розгублено сиділи на форзаці закритого тому, звісивши ноги в тишу, і нам бракувало слів.

— Ненавиджу це місто. Хочу вже поскоріше додому.

— Послухай, — сказав тихо я. — Це місто важливе для того, щоб ми зрозуміли, хто ми такі.

— Зрозуміти, що я була повією? — сказала Смирна, прикриваючи долонею, на яку сперла голову, рота, і я побачив на її очах сльози.

— Це все неправда, розумієш? І взагалі, я хочу завтра побути одна. Щоб мене ніхто не чіпав! — по голосу було чутно, що у Смирни істерика.

— Добре, побудеш завтра одна, — сказав я. — Але давай сьогодні з тобою проведемо ще вечір разом...

— Я не хочу, щоб ти до мене ще бодай колись торкався... — крізь зуби сказала Смирна, і встала. Я встиг вхопити її за руку:

—Зачекай...

— Відстань, кому сказала! — крикнула вона і пішла, залишивши мене самого.

Ми повернулися у готель мовчки. Я залишився в барі випити вина, а Смирна пішла у номер. У номері було темно, і я ввімкнув світло в ванній.

Смирна, закутавшись з головою ковдрою, спала чи робила вигляд, що спала. Я підійшов до неї, щоб відхилити ковдру і побажати їй добраніч, і тут у мене вперше закралося відчуття: а що, коли вона надумає втекти від мене? Абсолютно шалена здогадка, однак вона раптом здалася цілком можливою. І цілком у дусі Смирни.

Там, під ковдрою, хтось лежав і плакав.

Просто у взутті, як і Смирна, я заліз на ліжко і ліг біля груди ковдр, з якої стирчали її ноги.

— Усе гаразд, Женю, це просто поганий сон. Може, це й було колись, але тепер ми є одне в одного, і разом упораємося. Я з тобою. Я допоможу тобі все це перетерпіти.

Смирна мовчала. Смирна натягнула на себе всю ковдру, тож мені залишилося лише скрутитися на краю ліжка біля неї. В одязі, у взутті, з водою у легенях і річковим намулом у роті я заснув.

— Ти куди? — спитав він, побачивши вранці Смирну, що вже підводила очі біля дзеркала. Смирна була готовою виходити. Вона вдяглася яскраво і виклично, і таким же звабливим був її макіяж.

— Я увечері повернуся, — сказала вона, розтираючи помаду стиснутими губами. — Бувай, — кинула Смирна й зачинила за собою двері. Федір, ошелешений, якийсь час сидів у ліжку. Зім’яті ковдри і простирадла нагадували витягнуте обличчя людини, що кричить. У кімнаті стояла задуха. Знайшовши нарешті сили піднятися з ліжка, він пішов у ванну.

За сніданком його чекали Аркадій і Курце.

— Треба обов’язково піти на Муракамі, — ділився враженнями Аркадій. — У «Пінчукові» була чудова скульптура його, пародія на аніме — такий ковбой, що розкручує свою сперму як ласо́. І я неодмінно хотів би подивитися на корейський павільйон — у дві тисячі дев’ятому там була потужна програма.

У Венеції широкі центральні вулиці, викладені бруківкою, були залюднені з самого ранку. Звідусіль уже линуть аромати, вже йде торгівля: морозиво, багети з шинкою і листям салату, кав’ярі, з яких тхнуло застояним духом кави, розставляли свої столи, у ресторанчиках вже сиділи, попиваючи каву і пиво, пихаті туристи — з поношеними, розтоптаними пиками, на яких відпечаталася зневага до всього. На душі в мене стояла стіна чорнильної пітьми, схожа на кальмарячий пігмент, яким тут фарбували рис, а серце роз’їдали солоні, наче води Адріатики, ревнощі. Де зараз Смирна? Що вона робить? Я намагався притишити внутрішні голоси сигаретами, кавою і спробами вийти в інтернет, та розум безнадійно відлітав кудись за край лагуни в пошуках нареченої, і покійники з темних каналів зі спини хапали мене за груди і пристрасно стогнали у вухо. Аби скинути з себе наваду, я рушив у місто з надією, що натовп поглине мене.

Експозиції виставки діяли на нього гнітюче. У кожній із них йому ввижалося лихе знамення, щоразу ірраціональніше і від того — ще невблаганніше. Скульптура розлюченого бика, на якому танцює балерина, в американському павільйоні наповнила його відчуттям, наче він тоне і захлинається в тому, що відбувалося. Андроїди, поставлені у формі «П’єти» Мікеланджело — робот Марія тримає на руках робота Ісуса — наче глузували з нього, натякаючи, що його спроби зараз почати молитися за них зі Смирною приречені на марність.