Любко Дереш - Спустошення

— Я одружувалася тричі, і тому хочу сказати цій дівчинці, щоб вона не робила цього.

Смирна усміхнулася:

— Без вас я точно не наважилася б, — каже вона, і її слова звучать двозначно. По нас, далебі, добре видно, що ця поїздка вимотала нас до нитки і що ми зараз — як двоє побитих псів.

Коли літак став підійматися в повітря, я побачив Венецію з висоти пташиного польоту. Смирна сиділа поруч, заглиблена у вивчення фірмового журналу авіакомпанії.

Ми повертаємося до Києва пізно вночі. Довго чекаємо на доставку нашого багажу — в Жулянах, здається, все ще тривають дев’яності, й доставку поклажі й надалі здійснюють вручну. Опівночі ми сіли в таксі й перед першою опинилися вдома, ніби й не вірячи в те, що кудись вирушали.

Наступного дня після повернення Смирна зібрала речі й, поцілувавши його на прощання, викликала машину і зникла, ніби її ніколи й не було. У Федора залишилося кілька пляшок лімончелли, яку він планував випити разом із нею, та кілька грудок сиру, що нагадували про туристичні закапелки Венеції. Увечері того ж дня, коли пішла Смирна, він сам з’їв ці сири і випив лімончеллу. На цьому його поїздка до Венеції скінчилася.

Від маніакального бажання знищити себе роботою його відірвав Слава. Він повідомив, що всі психоінженери з Росії й України збираються зараз на Бучаку — на березі Канівського водосховища неподалік Трахтемирова. Гуров знав про давню звичку радянських езотериків збиратися тут для неформальних зустрічей і, очевидно, хотів у такий спосіб продовжити традицію. А можливо, це Зона сама прикликала тих, хто належав їй у цьому світі.

— Чувак, бери намет і приїжджай. Природа, річка, медитації — все, що треба. Кидай цю всю свою хандру!

— Як скажеш, чувак, — зітхнув він. — Завтра виїжджаю до вас.

— Захопи побільше згущеного молока, старий. Не повіриш, якщо в світі трапиться атомна війна, згущенка стане наступною валютою.

— З мене ящик, — сказав він.

Зона кликала його. Зона знову хотіла щось розповісти йому.

Їдучи погожим днем, коли небо всипане сріблястими хмарами, на Бучак, я пригадував попередню поїздку — майже рік тому — разом із Вадіком. Я намагався зрозуміти, що відбулося за цей рік. Намагався якось укласти собі в голові — якщо Зона хотіла дати мені щось хороше, якщо її завдання — справджувати бажання, тоді чому все в моєму житті лише руйнується?

На Бучаку психоінженери вже обживали територію. Частина з них розселилася в бетонці — недобудованому адмінкорпусі так і не збудованої ГЕС. За бетонкою, у зелених хащах, вони розбили імпровізовану польову кухню з глиняними печами — а при кухні зробили невеликий чайний клуб під навісом з очерету. Великі жовті хустки з червоними словами мантр і зображеннями Шиви і Парваті, що виконували роль стін у чайному клубі, додавали території кухні нестримної екзотичності, тож очерет здавався аналогом пальмового листя, а гілки верб — бамбуковими палями.

У чайному клубі я застаю Рубена. Рубен засмаглий, в червоній хустині, відпустив бороду і подорослішав на кілька років. Ми обмінюємося вітаннями, я впізнаю знайомих психоінженерів — чоловіків, яких я пам’ятав вбраними у піджаки і светри, нині незвично бачити напівголими і мокрими від поту, з червоними від сонця спинами, в військових штанах. У повітрі забриніло відчуття свободи і дикості, яке приходить, варто лиш опинитися влітку біля блискучої на сонці води посеред закинутої природи, з можливістю виключити телефон і забутися на кілька днів під безоднею неба.

Минув рік, і я розумію, що потрапивши сюди, на Бучак, по твоєму сценарієві, Зоно. Я наче бачу всю картину твоїми очима — так, як це хотіла показати Ти. Ти так просто мене не відпустиш. Ти вимотаєш мене всього, зведеш нанівець, поки не даси того, що я попросив. Але змилуйся — я вже не маю сили.

Десь там, у дюнах пляжу, як мені сказали, розкинувся табір Віктора — там зосередилися всі «наші», всі, хто працював у київській «Сомі». Негласно їх називали «сепаратистами», а бетонку, де завжди зупинявся Гуров, — «метрополією».

Обережно переступаючи через коріння верб, я дістався нарешті крізь хащі пляжу до табору сепаратистів, і застав їх за трапезою.

— Федір, йо-майо! Дай я тебе обійму, старий! — кинувся до мене Слава.

Мені одразу ж пропонують горнятко чаю, і я радо приєднуюся до кола людей довкола вогню. Тут знайомі обличчя, найбільше людей — із Елісти, мабуть, тому, що там харизма Віктора мала час проявитися найбільше, і всі присутні на експерименті — його добровільні послідовники.