Любко Дереш - Спустошення

Я мав купити для Курце квиток на автобус — Курце, попри володіння всіма мовами світу, крім універсальної англійської і доречної тут італійської, виявилася неспроможною справитися з цією задачею.

— Buona sera, seniorita. Tre bigletti di andata per Mestre, per favore, — італійські слова злітали з мого язика легко і природно — так, наче я завжди говорив цією мовою, хоча це, мабуть, і є весь мій лексичний мінімум. Молода дівчина-касир, розпашіла від важкої нічної задухи, у розстібнутій сорочці, з якої ледь не вискакують її перса, глянула на мене і її погляд на мить завмер — я відчув, як між нами проскочила іскра. Мені стало все зрозуміло — що між нами б відбулося, якби вона не була білетеркою, а я не був туристом у черзі, котрого ззаду підпирають сотні інших.

Однак дівчина одразу ж відвела погляд.

— Per favore, — каже вона і, коли вона перекладає мені в долоню квиток та здачу — ваговиті металеві євро, — її рука ледь відчутно торкається моєї і мене пробиває її іскрою, її струмом.

Калатає серце, коли я відходжу від каси — але не через збудження, а через страх. Ця мікроскопічна сцена, котрою мене вітає Венеція, раптом стає для мене прелюдією до всього, що має відбутися далі. Я відчуваю, як місто, немов жива істота, щось шепоче мені просто у вухо, нависає наді мною, огортає мене і хоче зробити своїм. Я вже зрозумів, у чому буде полягати моє головне випробування — Венеція захоче випробувати мене на солодощі особливого ґатунку. Нічого не кажучи, я лиш міцніше притискаю до себе Смирну. З глумливим усміхом я дивлюся на заманливі плакати, яскраві вогники, що переливаються у маслянисто-чорних водах каналу.

— Схоже на труп улюбленої бабусі в костюмчику із секс-шопу, — кажу я, курячи поруч з Аркадієм перед тим, як сісти в автобус.

— Дійсно, — згоджується Чапа і принюхується. — Повітря пахне пудрою до обличчя. Вам також?

Я мовчки стискаю руку Смирни. Схоже, я справді пройшов якийсь внутрішній рубікон. Можливо, я врешті визрів у наших стосунках, і тепер маю силу битися з пітьмою?

— Свобода і культура, — проголошує Курце, сидячи в автобусі, котрий безшумно везе нас у Местре. Вона задоволена — вона у себе вдома.

— Ну що, можемо випити ще якоїсь кави? — запропонував Аркадій.

— Так, давайте ще десь трохи посидимо, — просить Смирна.

В готелі, кинувши речі, ми зустрілися в ресторані, де на жаль, крім шипучого вина, крекерів і соломки з сіллю о цій порі більше нічого не виявилось. Намагаючись заглушити голод вином, ми пожадливо випили по кілька келихів «дуже домашнього» і «дуже молодого» «фрізанте», поки я не відчув себе геть п’яним. Смирна, вочевидь, теж добряче перебрала — її понесло і вона стала розповідати Аркадієві історії зі свого троєщинського дитинства. Відчуваючи, що моя дружба з Аркадієм мені зараз дорожча, ніж її зізнання про школу малювання, я став натякати, що нам уже пора.

— Щось дуже спати вже хочеться, — озвався я. І хоча Смирна пропонувала ще трохи посидіти, я тягнув її у номер. Мені було незручно перед Аркадієм і я хотів чимшвидше щезнути з його очей.

Ідучи в номер з нею під руку і намагаючись притишити її спроби вигукувати щось експресивне у тихому коридорі, я намагався пояснити самому собі, що Смирна просто інша, не така, як Курце чи Аркадій. В усьому нашому одруженні мене найбільше боліло навіть не моє підкорене положення, скільки його добровільний характер. Я вже зізнався собі, що люблю її, причому люблю низькою, залежною любов’ю, котра зробила з мене її раба, котра розчавила в мені усяку гідність в догоду можливості зробити їй приємне. Які механізми стояли за цим? Годі розібратися. Провина. Пожадання. Цікавість. Смирна в жодному разі не належала до лихого племені ґолд-хантерш, котрі впольовують собі різні вагомі величини в світі фінансів та бізнесу й потихеньку, спльовуючи сперму, смокчуть з них кров. Навпаки — Смирна була самим утіленням щирості, безпосередності, але, разом з тим, вона була по-тваринному прихованою, дволикою, такою ж замаскованою і разюче відмінною від мене, якою була відмінність між нашими геніталіями, такою ж однаково доброю й підступною, як дикий ліс.

Що ж, тепер я практично одружений чоловік і мені варто поводити себе і думати як одруженому чоловікові. Просто така вже природа жінки — ти впускаєш її у своє життя і вона починає розширяти коло своїх бажань усе більше і більше, заполоняючи тебе діяльністю, котрою ти б нізащо не займався за інших обставин. Смирна — ескімоська шаманка, що співає криком гагар, криком нерп і тюленів. Вона знає мову квітів. Годі сподіватися, що ця її дика, знахарська натура буде дивитися органічно в місті, де вона продовжуватиме кутатися у хустини і запоясуватися так, як вона б запоясувалася десь, мешкаючи в іглу або в хатинці серед тайги. Я боявся, що зі Смирною мене теж може спіткати подібне опрощення.