Любко Дереш - Спустошення

Уранці перед вильотом, коли я намагався поговорити з нею, її закрило ще сильніше, і Смирна заявила, що нікуди не їде. В чорних колготах, гола по пояс, вона сиділа на кухні наполовину намальована і наполовину причесана, і мов нічого не сталося, пила чай і лазила у моєму планшеті в інтернеті. Вона вправно володіла темним регістром почуттів, і знала, як через власний неприкметний вигляд викликати в мені роздратування.

— Чому ти не хочеш їхати? Що відбувається, Женю?

— Просто не хочу, — сказала вона і відвела обличчя.

Я вхопив її за обличчя двома руками і став кричати, трясучи її голову:

— Що відбувається? Ти можеш мені пояснити?

— Перестань мене чіпати! — кричала вона мені й намагалася вирватись. — Відчепися! Відстань!

Я став біля неї навколішки. Гаразд, вона хоче щоб я принижувався перед нею? Добре.

— Женю, пробач мені, пробач, що я тебе прогнав тоді... Будь ласка, давай поїдемо зараз... Це ж наша весільна подорож... — своєю головою я притулився до її колін і відчув, що готовий розплакатися.

— Ти мене не любиш. Ти не хочеш, щоби я їхала з тобою, — сказала вона. — Я тобі не потрібна.

Я промовчав. Тому що її слова були правдою. Побачивши, що я мовчу, погоджуючись із її словами, Смирна поволі встала і почала збирати речі.

Із двадцятип’ятихвилинним запізненням ми вийшли з квартири до таксі, я наказав водієві тримати курс на Жуляни, звідки відправлявся рейс до Венеції. За кілька хвилин в аеропорті мала розпочатися реєстрація на літак. Серце у мене стискалося від передчуття, що сьогодні ми нікуди не полетимо . У таксі Смирна, похапцем застібнувшись при виході, довго розстібала і перезастібала блузку, не даючи можливості водієві відірвати очей від дзеркальця заднього огляду. Закінчивши з одягом, Смирна продовжила наводити марафет, спочатку розчісуючи волосся, а потім, намагаючись перебороти ями на київських дорогах, лакувала нігті. Однак я стійко не зауважував цього, дивився у вікно, і тільки мокрі долоні виказували мої істині почуття.

Подзвонив Аркадій, хотів дізнатися, де ми:

— Ми трохи запізнюємося, проходьте реєстрацію без нас! — озвався я.

— Гаразд, — розважливо відповів Чапа. — Я вже здав багаж і чекаю на вас за паспортним контролем. Поспішіть, чек-ін скоро закінчується.

Я став підганяти водія:

— Будь ласка, їдьте хутчіше!

Вечірнє сонце налаштовувало на мирний лад, але цим миром вповні насолодитися я зможу лише тоді, коли сидітиму в кріслі літака. Ми буквально вибігли з таксі, коли воно під’їхало до будівлі аеропорту. Смирна зовсім не намагалася допомогти мені в моїй гарячці.

— Та куди нам спішити? До закінчення реєстрації ще цілих двадцять хвилин, — сказала вона так, наче знала наперед, як воно все складеться, і цим впевненим тоном остаточно вибила з мене залишки врівноваженості. Ми встигли на чек-ін в останні п’ять хвилин, здали багаж і нам підтвердили, що з візами у нас все також в порядку.

— Це моя наречена Женя Смирна, — представив я Смирну Аркадієві, коли ми врешті зустрілися за лінією паспортного контролю в невеликому жулянському д’юті-фрі .

— Ви не зустрічали Курце? — перебив мене Чапа .

— Курце? — перепитав я, вдячний Аркадієві за те, що не дає обивательській ввічливості вповзти у наш колектив. — Я думав, вона з тобою.

— Вона теж затрималася. Але видається так, якщо її зараз не принесуть на руках два ангели, її вже з нами не буде. Літак ось-ось подадуть... — сказав Аркадій. — Raffinatezza, — звернувся він до Смирни, оглянувши її з голови до ніг . — Чудовий смак!

Курце Штельдіхайн прибігла в літак буквально перед самим відльотом — ми уже сидимо в салоні, розмір етюдника для малювання, що його взяла з собою Смирна, заважає нам, та ми примощуємо його біля ніг, Чапа сидить в іншому кінці літака. Місце для Курце Штельдіхайн, за дивним збігом обставин опинилося одразу біля нас — принаймні до такого висновку доходить ця жінка, звірившись востаннє з білетом, підносячи його собі мало не до носа.

— Дванадцять «Це», — сказала вона і запитально-випробувально вперлася в мене поглядом.

— Вітаю, Курце, — відповів я. — Пригадуєте мене? Ми з вами вже кілька разів знайомилися. Востаннє — того літа на Одеському кінофестивалі. Я брав у вас інтерв’ю. Федір Могила.

— Федір Могила, — намагалася пригадати Курце Штельдіхайн. — А, пригадую! Це той Федір Могила, який робить різні похабні відеозамальовки на телебаченні? Дуже цікаво, я навіть одну дивилася, та більше не змогла.