Любко Дереш - Спустошення

Мовчанка між нами на степовому вітрі, під степовим сонцем відсікає усі прив’язаності, усі сподівання на те, що далі буде краще. Відсікає шанси на те, що маємо на що чекати.

— Ти знаєш, я ще ніколи не підходив до краю так близько як тут, в Елісті, — сказав я. — В усіх сенсах. Здається, ніби далі, за тією грядою горбів уже нічого немає. Це певний шок — раптом виявляєш себе десь серед степу, в будинку з облупленими стінами, і починаєш розуміти, що це і є єдине справжнє, і нічого більш справжнього, ніж це, в моєму житті не буде, куди б я не поїхав, з ким би я не був...

Ми ще дивилися якийсь час за гряду пагорбів на горизонті, за якими закінчувалося творіння і починалося Ніщо. Я обійняв Глашу, і ми стояли так, прихилившись головами, а над нами кружляли грозові хмари. Сильний, холодний вітер змусив нас поскоріше розімкнути обійми і шукати притулку в домі. На дворі здіймалася буря.

Уночі, у першій її половині, коли сон найглибший, мені явився дивний сон. Але чи сон це — не знаю, надто реалістичні мої відчуття.

Сниться, що я на незнайомій квартирі — вона гола, обідрана, і тільки тьмяна жовта лампочка під стелею навіює страшенний сум. Поруч зі мною — Смирна, але не доросла, а така, якою бачив її на фотографіях, коли мала двадцять один-двадцять два, сам пік її сексуальності. Вона — це все, що мене приваблює у цій нікчемній квартирі. За вікном падає сніг і ходять люди. Мені стає страшно. За вікном сходять сутінки. Раптом двері до кімнати прочиняються, і в неї заходить Борис Олегович — він одягнутий у камуфляж, у руці тримає АК-47. Нічого не кажучи, він упритул відкриває по нас зі Смирною вогонь, і я бачу, як кулі прошивають її і мене гарячою металевою струминою вздовж і впоперек, і відчуваю в тілі м’які, але сильні точкові проникнення, відчуваю, що він мене продірявив і тепер я помираю.

Сніг, зима. Надходять ранні сутінки. Я опиняюся сам, серед багатоповерхівок озираюся у пошуках Смирни, її вже немає. Навколо мене ходять дивні люди, наче причмелені. Закрадається підозра, що вони, як і я, всі вже мертві. Почуваюся дуже дивно — почуваю себе ніяк. Так, наче мене немає. Сам не знаю, як опиняюся в одному з поїздів на залізничній станції. Звичайна холодна електричка, поїзд приміського сполучення. Хочу сісти на одну з твердих дерев’яних лав і бачу, що навпроти сидять дивовижні істоти — їх двоє чи троє, одна з них — дівчинка. І двоє хлопчаків, однак вони — не люди. Вони — гіперлюди, якщо так можна сказати. Нікого красивішого у житті не зустрічав, аніж цих трьох — та й не можна сказати, що хтось скидався на них, бо це краса нелюдська. Мені в голові проноситься згадка, як описують небожителів: що вони в тисячі разів красивіші за людей. Це саме те, що я бачу: вони красиві настільки, наскільки могли б бути красивими людські жінки, якби красу тисячі жінок втиснути в одне обличчя. Неприродно юне, свіже, ідеально-досконале — здається їм усім років по дванадцять-тринадцять. Я відчуваю ні з чим не співставний сексуальний потяг до цієї дівчинки-небожительки, а далі відчуваю таке саме сексуальне збудження від цього небесного хлопчика, тому що інтенсивність його вроди така ж неземна, як і у дівчинки, і для мого грубого земного розуму вже не має значення, кого хотіли, — важлива сама наявність краси такої сили, що вона стирає межі між статями. Я роззираюся по вагону, аби зрозуміти, хто з нами їде ще, і бачу, що інші люди — це ті ж причмелені бомжі, яких я уже бачив на вулиці. Коли мій погляд повертається назад до прекрасної трійки — я жахаюсь і відсахуюся від них в огиді — раптом я бачу, що це не три юні небесні створіння, а одна потворна гора плоті, з якої ростуть три чудесні голови.

Мені стає страшно від вигляду цієї безформної триголової істоти. У вагон електрички замість кондуктора знову заходить Борис Олегович — все з тим же автоматом на плечі, й чергою з АК розстрілює всіх, хто сидить у вагоні, включаючи і мене. Мій розум нажаханий тим, що відбувається, і я міркую: «Та скільки ж триватиме цей кошмар?» — аж тут мені в голову дуже відчутно, дуже зрозуміло приходить думка, що я вже мертвий, і те, що Борис Олегович уже вдруге розстрілює мене, — це лише символ для моєї свідомості, аби донести до неї той факт, що мені потрібно припинити безглузді ігри розуму. Я розумію, що все, що бачу, — це лише галюцинація, натомість, як справжній Я — перебуваю поміж світами між різними Бардо, не належачи жодному з них, а всяке моє народження — не більше ніж видіння, що просто потрібно розсіяти — так само безжально, як це зробив за допомогою автомата в моєму сні Бе-О-Ге.