Любко Дереш - Спустошення

Роззнайомившись із мешканцями «будиночка з айвою», він поїхав на пляж прогулятися і, запнувши поли пальта, вкрай доречного на вітряному березі, блукав берегом моря. Шум хвиль очищував свідомість, і хвилі почали рухатися в такт його розуму: він поступово наповнювався спокоєм, відстороненістю, відчуттям, що, як там складеться, все буде добре. Що можуть приходити різні збурення, можуть бути помилки на шляху, але глобально, все з ним буде добре.

Це було наче пробудження велетенської істоти, обрисів якої ми ще самі до пуття не бачили, що підіймалася звідкілясь із глибин. Це ми прикликали її. І вона почала жити через нас — дивитися нашими очима, діяти нами . Аналітики стверджували, що на сцені когнітаріату, де вже були присутні вчені, методологи, психологи, письменники, явно когось бракувало — і всі негласно лише чекали, коли прийдуть вони, легіон їх, чиїх імен і професій ніхто ще не знав, але які заповнять усі вільні ніші на широкій ниві нової креативної діяльності. Можливо, їх можна порівняти з нердами-інженерами, які на зорі програмування складали перші персональні комп’ютери у себе в гаражі або на задньому дворі, надихаючись обкладинками коміксів 50-х і науково-фантастичними фільмами, безоглядно вірячи у свою інтуїцію, у те, що вони впіймали у вітрила вітер нової професії.

Усі вони виростуть звідси. Попереду ще багато священних воєн. Своїх джихадів, терактів, своїх обвалених близнюків. Але цього вже не спинити — вони підіймаються, наче шиї доісторичних рептилій у клубах туману. Вони йдуть до нас.

Таганрог став для нього місцем медитації на березі, перепочинком в дорозі. Відчувши, що похитнуті моральні сили повертаються до нього і що завдяки медитації він здобув прохолодну, ясну відстороненість, він почувся готовим рушати далі. Парного числа, це була п’ятниця, 22-го квітня, рейсом Таганрог–Астрахань він вирушив у Калмикію, в степ, на зустріч буддійській Елісті.

Все, що я бачив за вікном, прокидаючись раз за разом від стрясання автобуса, — це рівнина, залита місячним світлом. За вікном із-за хмар блимала повня, а самі хмари, при ясному світлі місяця, здавалися, синьо-зеленими, невисокими наче вийдеш з автобуса, простягнеш руку — і матимеш хмару у руці. Тепер я, виринаючи зі сну на дорожніх перестанках, розумів, чому автобус долав п’ятсот кілометрів дороги на Елісту близько десяти годин — дорога тут жахлива, і спати практично неможливо. Серед ночі ми зупинилися на станції «Зимовники» для туалету, і я з полегшенням вийшов покурити і розім’яти ноги. Повітря в степу було різке, гостре, свіже, холодне з зими, і між землею і небом висіло натягнутим, наче струна, відчуття дикості та неозорості.

Перед сьомою ранку вони, нарешті, в’їхали в Елісту, і він жадібно став вдивлятися у навколишні будинки, намагаючись визначити, на що все це схоже — однак найбільше, що він бачив, це багатоповерхівки, такі ж, як у спальних районах будь-якого міста, все вкрай скупе й механічне, і ця архітектурна бідність на тлі бідності пейзажу немов обкрадала. Подекуди поглядові траплялися окремі будівлі з загнутими догори у монгольському стилі кутами дахів, і вони — чи не єдиний доказ того, що зараз він практично вийшов за межі європейського культурного притягання, натомість ступав на землі Внутрішньої Азії. Географічно, Калмикія все ще належала Європі, але де-факто, з огляду на навколишні краєвиди, вона вкрай слабо асоціювалася з поміркованим середземноморським ландшафтом Франції чи Італії. Тут мешкали духи предків. Дивлячись на це глибоке небо, Федір раптом легко уявив, що за видимою блакиттю ховалися небеса невидимі, наповнені девами і бодхісатвами, — вони тут, і, здається, от-от почнуть проявлятися. Тут осердя свідомості, яка мислить дійсність поділеною на три — на верх, на середину і на нижні світи.

Біля воріт будинку, де мешкала експериментальна група, їх зустрічав Віктор.

— Ну че там, друг? — вони обійнялися. — Садись с дороги, в ногах правды нет.

Він сів біля Віктора на високий ґанок обабіч будинку, кивком голови привітався до кількох хлопців і дівчат, що теж сиділи на терасі, п’ючи чай і гріючись у промінні ранкового сонця в очікуванні сніданку. З ноутбука у Віктора грало дике російське техно: «Ну зачем же такая любовь, что не сбудется?».

— Ну че, как ты? — спитав Віктор добродушно, роблячи ковток зі свого старого горнятка, до якого, як завжди, прив’язана на ниточці алюмінієва ложка. — Я вот прямо с аэропорта сюда. За последнюю неделю — десять тысяч километров в общем налетал. Теперь веду подсчет километража. Счет уже на полсотни тысяч идет, это за последний месяц только. Из самолета практически не выхожу сейчас. У нас сейчас жара пошла — ты себе не представляешь даже. Включились Иркутск, Новосибирск, подтягивается За­уралье. Потом, буряты активно сотрудничают, хотя там тоже своя специфика места. Три дня одно место — перелет — уже другое. Людей катастрофически не хватает, — Віктор втомлено потер обличчя. Він схожий на зарослого щетиною пірата. — У нас сейчас перегруз нереальный просто.