Вечорами ми мали зі Славою можливість спілкуватися між собою — я бачив, як той робить вечірню зарядку — зі зрозумілих причин він називав її «ґанджа-йогою» і не соромився запрошувати мене до практики. Мені подобався його настрій. Слава був таким же відчайдухом, як і я. За ці кілька днів я зміг зрозуміти його трохи краще ніж раніше. Аби підсолодити собі шлях до пробудження свідомості, Слава наповнював своє життя різними приємними атрибутами, як-от американські серіали зі сленговим перекладом, яскравий непальсько-трансерський одяг, напівлегальні курильні суміші і смачна їжа.
— До зустрічі, братуха, — сказав я на прощання Славі, вирушаючи далі в своє паломництво і ми обійнялися на прощання, як рідні. Крізь покритий сутінками моторошний ліс ми їхали назад у Пітер. Голова була ясною і приємно порожньою. Водій привіз мене на Московський вокзал, і час, який ще залишався перед поїздом, я провів у ресторані «Петропавловський», зробленому під салон початку двадцятого століття, де читав «Сутінки» Стефані Маєр, курив сигарети і запивав чорною кавою привокзальний чізкейк. Опісля шестиденної напруженої інтелектуальної праці я потребував чогось ненав’язливого, терапевтичного, як-от любовний роман про вампірів для старшокласниць.
Найпунктуальніший пасажир, він чекав на потяг на пероні з дорожньою сумкою між ногами і книгою популярної письменниці під пахвою, а коли поїзд подали на платформу, то забився на верхню полицю купе і зайняв свій розум сагою про вампірів, спостерігаючи, як поступово день перевалює у вечір, аж поки врешті не надходить час для сну.
У селі в лісах під Калугою він знайшов затишну садибу, надану одним із заможних друзів Гурова для проходження експерименту. Керівник місцевої групи, російська японка Ольга сприйняла Федора як інспектора, як чужого, що влазить в їх мікрокосмос, і її настрій випромінював явну ворожість, заражаючи нею інших. Робота йшла погано — спілкуватися було важко, наче між ним та учасниками експерименту стояла невидима перепона.
І тільки коли я, облишивши спроби розговорити психоінженерів, почав медитувати разом із усією групою, ситуація прояснилася. У групових медитаціях психоінженерів завжди виразно відчувався ефект групи. У сильній, енергетично «прокачаній» групі практика навіть найслабшого її члена починала підтягуватися до середнього рівня. Медитуючи разом із ними, я раптом зрозумів, що прокачаність цієї групи — це щось інше, ніж я зустрічав у Гімназії. Це вже була не група — це вже був організм. Попри зовнішню мовчазність, безслівний діалог між учасниками тут ішов такий же насичений, як і в Барибіно, тільки що відбувався на дуже тонкому рівні — якщо завгодно, це можна було б назвати телепатією, або прямою передачею змістів, однак щоб краще зрозуміти саму природу цього явища, у рапорті Карманову я вжив формулу «колективний суб’єкт».
На якийсь час мені стало страшно, що ж буде із цими людьми, коли закінчиться експеримент? Адже вони вже встигли зростися ледь не в одну особистість. Слава дуже оптимістично вважав, що ми готуємо уберменшів, здатних завоювати світ, а мені, навпаки, здалося, що тут зібралися люди, абсолютно не готові повертатися у соціум. Тут, у Калузі, в рамках психоінженерної практики уже виникла перша невеличка секта. Я навіть не припускав, що ми можемо згубити контроль над ходом експерименту, однак Калуга показала, що адміністративного впливу не достатньо, аби врегулювати всі можливі варіанти розвиту події — існував інший рівень, куди менеджмент не просочувався. Якщо я робив би ставки на групи, які ми можемо втратити, то під номером один ішла б Калуга. Група, яка приїхала сюди заради роботи над прагматичною розробницькою задачею, раптом почала вирішувати особисті екзистенційні проблеми з буттям, натомість як психоінженерні мови перетворилися лиш на привід залишатися разом, у спільному процесі.
Зрозумівши це як слід, я задумався, чи варто доповідати про ситуацію в Калузі Карманову. Чи мав я право руйнувати тонкий процес, завдяки якому вони, ці індивідуальності, могли дійти до межової лінії, за якою більше не буде страждань і лих земного існування? Разом із тим, якщо дозволити їхній самодіяльності поглиблюватися безконтрольно, скоро вся «Сома» може перетворитися на один великий психоінженерний монастир і замість того, щоб творити справи земні, вирішить гуртом входити у вузькі ворота небес.
Мабуть, уперше за весь час роботи в «Сомі» питання вертикалі заторкнуло Федора так глибоко. Що було там, далі, в глибині? Після потужної групової медитації Федір відчув: те далі було іншим, аніж він собі малював. Воно відсікало минуле, майбутнє, залишало лише крихку поверхню дня, за якою, здавалося, було щось таке, від чого нецікавими та кумедними ставали враз і амбітні плани Карманова, і цивілізаційні проекти Гурова, не кажучи вже за думки про форум і всяке інше відчуття обов’язку, що прив’язувало до цієї ефемерної плівки буття, схожої на веселкові переливи бензину на поверхні океанської безодні.
Читать дальше