Любко Дереш - Спустошення

Карманов обійняв його, міцно притисши до себе, і відпустив.

— Иди. Ты знаешь путь. Делай. Теперь времени больше нет, есть только вечность.

Федір залишив будинок Карманових, завів авто і взяв курс на Київ.

Є те, що є. Послідовність миттєвостей, кожна з яких — самостійний спалах реальності, її дихання. І тільки тіні граматик, що водяться в темних водах свідомості, заступають ясне бачення безпричинності, накладаються присудками й обставинами, по-своєму відмінюючи події життя, формуючи з вихідного хаосу знаків заплутані тексти буття. Ця нова, прозора свідомість не дає мисленню змоги оволодіти мною, підкорити мене граматиці страху й очікувань, граматиці сумнівів і неоднозначності.

У квартирі, незвично порожній без Смирни, він сидів допізна біля вікна і попільнички, п’ючи чай і слухаючи музику, спостерігаючи, як падає сніг за вікном. Він відчував, ніби постарів на десять років за ці два дні. Було якесь відчуття закінченості всередині нього — не ясно було, програв він чи виграв, лиш було ясно, що якась сторінка його життя підійшла до кінця.

Минуло ще кілька днів того, що можна було б назвати його реабілітацією.

Як Віктор йому й радив, він сходив до Валі, їхнього штатного психолога. Він виклав перед нею усе: розказав їй про Смирну і про розпечене небо над Африкою, про пітьму на краю і про свою затяжну війну з порожнечею степу, про спалені міста і про зелену чуму, що добиває останніх живих, і про світанки, схожі на розрізані вени. Як терапевт Валя попросила його зменшити вживання марихуани.

За дивним, прикметним збігом обставин склалося так, що всі працівники «Соми» не мали пар — ні одружених, ні тимчасових, ніхто не мав дітей, ніхто не мав куди поспішати. З сім’єю не складалося ні у Слави, ні у Віктора, ні у Заверюхи, ані в жодної з дівчат. Ласкаво просимо до клубу, Могило. Борис Олегович із притаманним йому чорним гумором, неодноразово зауважував, що відсоток розлучень серед людей, які займаються психотехніками, суттєво вищий, ніж серед представників будь-якої іншої професії. Можна було б додати, що стан неупорядкованості особистого життя для психоінженерів затягувався на роки, і Федір старався як міг налаштуватися на те, що попереду його чекає лише самотність. Він із останніх сил, в безнадії шукав те, що по-справжньому може допомогти пройти через цю чорну ніч душі.

Шукаючи розради в інтернеті, він натрапив на невеликий есей Девіда Фостера Воллеса, звернутий до випуск­ників якогось коледжу. Есей називався дуже заманливо — «This is water» («Ось вода»). Федір проковтнув цей есей, і йому здалося, що нарешті він знайшов споріднену душу — хтось докопувався до самих основ його невирішених питань. Фостер Воллес, звертаючись до студентів-випускників, розповідав про головну концепцію в житті — ми не бачимо, що плаваємо у воді, і тому не розуміємо основи свого існування. Потрібно, щоб хтось сказав нам: «Це — вода», — і пояснив, що воно таке — вода, аби стало ясно, що ми в цьому житті — риби. Тільки так ти можеш не з’їхати з глузду, не пустити собі кулю в рот, не знидіти в депресії.

Прочитавши цей есей, Федір відчув, як буквально наповнився новою силою. Та ось воно, ось те, що він шукав! Рецепт від майже Пулітцерівського лауреата, від одного з найоригінальніших прозаїків Америки на зламі ХХ століття. Він жив у ногу з великою людиною — тому що його думки це, практично, були думками Федора. Щоразу глибше він надихався фразою Фостера Воллеса — «Це вода». Так, з біса, це вода! Це вода! Як я цього не розумів раніше? Це ж і є дзен — зрозуміти, що все це — вода, а я там риба . Його натхнення жити далі підіймалося і розширялося доти, доки він не дізнався, що два роки тому Воллес повісився, не справившись із затяжною депресією.

Важка зима підходила до завершення, починалася весна. Карманов, повернувшись до справ після невеликого перепочинку, справжні причини якого знали тільки Віктор, Федір і Віка, з новими силами включився в роботу, плануючи нові закордонні поїздки та зустрічі з потенційними інвесторами. Федора ж він попросив проїхатись по місцях, де проходив великий психоінженерний хакатон, організований «Сомою Інкорпорейтед» і зібрати дані по його учасниках, виділяючи тих, кого можна було б ставити на лідерські позиції при наступному розширенні компанії. Першим його пунктом призначення мала стати база в Барибіно біля Пітера.

До Пітера він дістався спозаранку. На вокзалі виявилось, що тут суттєво холодніше, ніж у Києві — ранкове повітря було таке студене й вогке, що, поки він викурив на пероні першу сигарету, у нього задерев’яніли пальці. Водій, один із учасників експерименту, спеціально відправлений йому на зустріч, вже чекав на нього біля кіоска з хачапурі, аби забрати кудись у лісову глушину.