Любко Дереш - Спустошення

Карманов попросив горілки, і Федір, підтримуючи йому голову, допоміг зробити кілька ковтків із горнятка.

— Это ад, — видихнув Карманов і облизав губи. Я приніс губку, таз із теплою водою і став обмивати Карманова від поту і болота, почуваючись Йосипом Ариматейським, якому Понтій Пилат віддав тіло Христове для поховання. Коли в лазні стало жарко і Карманов весь укрився свіжим потом, я почав масувати йому тіло, вмащуючи його оліями ладану і смирни. В якийсь момент від жару і фізичних зусиль мені почало здаватися, що у Всесвіті не існує більше нічого, крім цього заняття — вічного розмасовування нескінченно великого тіла Карманова, яке все потіє і потіє, із пор якого, як у індійських історіях, виділяються всесвіти, а сам Карманов став здаватися мені велетенською пралюдиною, людиною досконалою, праобразом усіх людей на планеті, первісним прототипом, ідеально збудованим, наче втілення мрій Мікеланджело. Я поливав Карманова теплою водою із цеберка, куди налив ще якихось ароматичних олій — ялівцю, фенхеля, м’яти — і продовжував умащувати його тіло цілющою оливою. З Карманова виходив піт, що смердів сіркою і спиртом, і в мене знову з’явилися асоціації про сходження Христа в пекло і про Його подальше воскресіння. По годині неперервного масажу руки перестали слухатися. Карманов міцно заснув: його грудна клітка розмірено підіймалася. Поки він спав, мені здавалося, що цілий Всесвіт застиг у єдиній миті творіння — жаркій, вологій, тьмяній, пропахлій ладаном і ялівцем.

Карманов розклепив очі. Скривившись, він сів на лавці й озирнувся навколо, прикривши срам простинею.

— Баня пакибытия, — мовив він сипким голосом.

Я втомлено присів на лавку біля ніг Карманова, і відчув, як той поклав мені руку на голову.

— Свершилось, — сказав він. — Ты — предтеча, Федор. Я был там. Я все видел, как оно. Я расскажу тебе. Только тебе. И мы сделаем это.

У мені щось здригнулося від цих слів.

— Ты избранный, Федя. Так уж получилось. Ты избран для этой миссии.

Карманов могутньою рукою притулив мою голову собі до ноги.

— Ты сможешь, не волнуйся. Я знаю, я вижу твое сердце. Ни о чем не беспокойся. Все свершится, как надо. Ты сомневаешься, справишься ли ты. Но ты справишься. Будь уверен. Я помогу тебе. Я буду рядом с тобой.

— Що ви бачили? — спитав я.

Карманов усміхнувся.

— Что вверху, то и внизу. — Карманов зробив жест, схожий на той, яким хрестять батюшки. — Когда придет время, я объявлю об этом всем. Пока что рано. Нужно просто делать наше дело. И все произойдет само. Уже происходит. Но это тайна, Федя. Это большая тайна, и придет время, когда я открою тебе ее. А теперь я хочу пройтись и увидеть этот мир, — сказав Карманов, і на обличчі у нього з’явилася усмішка. Він вийшов із парилки, і я поспішив за ним.

— Федя! Посмотри на этот мир! Посмотри, какой он великолепный! Какой он совершенный! — Карманов босим ішов через газон, присипаний снігом, закутаний у простирадло, наче пророк. Його руки були зведені переможно до неба, наче він отримав перемогу у двобої. — Посмотри, какое все светящееся! Оно все — священное! Какое великолепие!

Карманов закинув голову до неба, насолоджуючись цією миттю, і дрібки снігу падали йому на плечі, на чоло, падали у відкритий рот.

— Этот мир — наш! Этот мир – наш!

Карманов поглянув на мене.

— Бери этот мир себе. Я дарю тебе его. Он — твой. Делай. Ты знаешь, что ты должен сделать. Любой ценой. Результаты превзойдут все ожидания. Ты сделаешь это? Ты понимаешь, что надо делать? — спитав Карманов, дивлячись мені у вічі.

— Форум?

— Да. Но не только.

— Конгрес? Світовий конгрес?

— Да, но не только. Еще. Это только начало. Ты понимаешь, что ты должен сделать?

У мене всередині виникло відчуття, що зараз я маю сказати «так». Моє раціо відмовлялося розуміти те, що діялося. Усі звичні граматики світу, які я знав, залишилися позаду. Тепер час для нових мов.

— Мови? Психоінженерні мови?

— Да. Совершенный язык. Совершенное понимание. Совершенное сознание.

Я кивав головою, розуміючи, що не здужаю заперечити жодному його слову. Тепер я розумів, що мав відчувати Вінстон Сміт у «1984», коли наприкінці роману зумів побачити замість трьох пальців шість. І два на два — п’ять, з цим у нього тепер проблем не було, тому що є й інші граматики. А за ними — інші Всесвіти.

— Иди, мой друг, — сказав Карманов. — Скоро мы увидимся. Возможно, мне придется одеть рубище. Но ты узнаешь меня. Это наша с тобой тайна. До поры, до времени.