Любко Дереш - Спустошення

Потужне колективне поле ставало особливо помітним під вечір. Психоінженери самі, не змовляючись, приходили на вечерю, самі, інтуїтивно, без керівництва згори, координувалися, хто буде готувати їсти, хто — прибирати і мити посуд, користуючись мінімумом слів. Складалося враження, наче вони перейшли в інший режим існування, де не було потреби в зайвих фразах, а знання про те, що необхідно робити, пробуджувалося всередині саме собою. Як з’ясувалося під час невеличкого розслідування, майже всі учасники «калузького гуртка», як охрестив його Федір у рапорті, поза заняттями в пітерському відділенні Гімназії зустрічалися двічі на тиждень для власної медитативної практики — вони практикували якийсь різновид зосеред­ження, близький до традиції Дзоґчен. Розмовляючи з Олею, Федорові вдалося вселити у неї відчуття безпеки і переконати, що його мотиви виключно дружні, й піддавати їх дисциплінарним покаранням в нього наміру не було.

Федір склав детальне описання феноменології «групового суб’єкта», що сформувався в калуській групі, однак прямих вказівок на те, що група відхилилася від заданої траєкторії досліджень, вирішив уникнути.

Провівши опитування серед учасників експерименту і завершивши рапорт, він спакував речі і рушив далі, на Таганрог. Це була дорога, і, як казав Русич, доїде не кожен. Віктор, що сам був родом з цих місць, завбачливо попередив по скайпу, вберігаючи від важких життєвих розчарувань, про деякі спокуси, що могли виникнути на шляху до Ростова — зокрема, не довіряти бабусям на проміжних станціях, якщо пропонуватимуть пиріжки з макаронами, — там все одно буде тільки картопля.

Тримайся, Південь! Я вже їду до тебе!

Рівнини. О бандитський краю, о батьківщино «ростовських урок» з пісні про Мурку, Ростов-папа, Одеса-мама. Тут була «вольниця», і всіх, хто намагався цю вольницю присікти, нещадно винищували. Віктор ідентифікував себе саме так — не як росіянина, а як донського. Бути незалежним, далекоглядним і, безумовно, проявляти таку пасіонарність, якої в цивілізованих місцях, як от Москва, або ж Пітер, виявляти не прийнято.

Віктор зростав тут. Він був із небагатої родини військового, і його батько заклав у нього стовідсоткову впевненість в тому, що він може досягти в житті всього, чого захоче — потрібні лише зусилля. Найбільший страх, за його словами, який доводилося переживати у житті, він відчув років у сім чи вісім — батько повернувся пізно ввечері п’яним і поклав його на стіл, на дошку для розбирання м’яса: батько хотів пожартувати і зробити вигляд, наче збирається розрізати його на шматки. Однак самому Віктору в цей момент було не до жартів — він був упевнений, що батько зараз справді розчленує його. Потім, розказував Віктор, він зрозумів, що це переживання заклало в ньому один із ключових архетипів, так би мовити, базовий сценарій — страх перед Хроносом, який намагається убити маленького Зевса.

Його поселили в окремій кімнаті невеликого будиночку на околиці Таганрога. Довкола розцвітали плодові сади, вулиці, майже як у часи Чехова, перетворилися на канави, залиті рідким болотом, тож їх можна було долати здебільшого за допомогою плавзасобів.

Федора навідували дедалі глибші думки й одкровення, з тим, як ставав йому зрозумілішим задум Гурова. Він не ділився ними з психоінженерами, а лише відстежував їх внутрішнім зором, курячи на ґанку дому під гілками розквітаючої айви, а потім записував у свої дорожні нотатки.

На думку Боргеса, Герман Гессе, вигадуючи «Гру в бісер», сам не до кінця уявляв, на що вона мала би скидатися. Я подумав, що Гессе, як і більшість геніїв, не дожив до часу, коли прийшли психоінженери і зробили з його Glasperlenspiel технологію, щоб створити нову Касталію. Бо що це було, як не Касталія — з їхніми спробами прочитати світ заново? Ця нова Касталія спробує відродити усю колишню вертикаль людської душі, що знову могла би розпрямитися у повний зріст і впертися головою в склепіння неба, нагадавши про образ атланта — людини, вартої того, щоби називатися людиною; людини, чиє людське значення загублене серед середньовічних рукописів, що втрачається вже в античному епосі і яке зрідка, іноді проблискує в найдревніших текстах — германських міфах про Одіна, здатного називати речі мовою істинних імен, в даоських текстах, за якими прозирає живе потойбічне — вічна близькість людини і Нескінченності; П’ятикнижжя Мойсеєве, в якому відчувається велич тисячоликого Адама Кадмона.