Любко Дереш - Спустошення

— Узагалі-то, це були повноцінні передачі, — поправив я, не ображаючись на епітет «похабні». — А зараз уже не роблю, поміняв вид діяльності.

— Абсолютно правильно, — погодилася з моїм вибором Курце. — Дилетантам не місце на телебаченні. Мені також, до речі, — інтимно нахилившись до мого лиця, сказала Курце і зміряла мене з талії до голови виряченим зеленим оком, що так різко контрастувало з морквяно-рудим, куцим, як у хлопчика, фарбованим волоссям. Я, вже звичний до її ескапад, трохи відсахнувся, запрошуючи її сідати.

— А хто це поруч із вами? Це ваша сестра? Дружина, матір? — запитала Курце.

— Це моя наречена, Євгенія, — сказав я.

— Ев-гені-я, — театрально, з удаваним впізнаванням, протягнула Курце. — З грецької означає — Та, що походить з благородного роду. Мабуть, ви теж шестикрилий серафим, як і я? Бо він — не серафим, — Курце незадоволено вказала на мене. — Якщо ви розумієте, про що я.

— Можна просто Смирна, — озвалася Смирна з усмішкою.

Вигляд Курце заспокоював. Він міг би розсмішити чи навпаки, заспокоїти практично будь-кого — і не тому, що Курце була актрисою комічного жанру. Якщо вже говорити про театр, то її роль була завжди радше на стикові комедії і трагедії, далебі найскладніше поєднання, з тонкої межі якого Курце постійно вивалювалася у гротеск і фантасмагорію. Одеська єврейка, німкеня за походженням, Курце Штельдіхайн була однією з найепатажніших постатей української культури, яку мені відкрив Аркадій. Вона блискуче володіла українською, а також німецькою, польською й ідиш і завжди хизувалася своєю віденською психоаналітичною освітою, з якої Чапа, своєю чергою, завжди кепкував і з особливою влучністю висміював.

Курце була акторкою. У минулому — оперною співачкою. Регістр — бельканто. У нинішньому житті Курце була акт­рисою перформансу — достатньо вільною і ні до чого не зобов’язуючою формою, що давала Курце змогу розгорнути крила свого таланту на повну. Курце знялася в кількох фільмах ранньої Кіри Муратової і пізньої Ренати Літвінової, граючи ролі надламаних, ексцентричних жінок — якою, власне, Курце й була в житті, якщо відкинути її бравірування і подивитися на голі факти: розлучена, без дітей, без чоловіка, з невиліковною хворобою, про що знали лише найближчі, і зі старінням на обличчі, яке ставало все помітнішим із кожною черговою пачкою викурених сигарет. Курце було за п’ятдесят, однак вона продовжувала поводитися так, як і належить жителям сцени — в певному сенсі істотам вічним, позбавленим плоті, віку і статі: експресивно, провокуюче, притягально. Вона кидала виклик своїй тілесній слабкості — худа від паління і довга, як чапля, вона зневажала свій вік, суспільні домовленості, громадський порядок і диктувала всім свої умови, що, на її гадку, найліпше відповідали їй — добре освіченій, вільній від пересудів і шаблонів, творчій людині.

— Ми вам принесемо води, щойно підіймемося у повіт­ря...— намагалася пояснити бортова стюардеса Курце у відповідь на її голосіння на весь салон про те, як вона спрагла.

— Але ви не розумієте! — дратувалася Курце. — Це через ваші служби я так довго діставалася сюди, тому що вони хотіли повністю перевірити мій чемодан...

— Перепрошую, але...

— Не перебивайте мене! — огризалася Курце. — У мене забрали всю воду, яку я мала. І я вимагаю, щоб мені хтось дав попити!

Котрийсь із повнощоких чоловіків у білих сорочках і краватках, що сиділи позаду Курце, передав їй маленьку плящину з водою, куплену у д’юті-фрі.

— Я еще не пил из нее, — сказав він.

— O, danke schön, — озвалася Курце. — Вы настоящий джентльмен!

Курце зробила кілька ковтків води, на чому заспокоїлася.

— Готуєте матеріали про Бієналь? — поцікавилася вона в нас. — Але ж ви геть не компетентний у цьому!

— У нас передвесільна подорож, — пояснив я. — Ніякої роботи. Просто прогуляємося вдовж каналів.

— Шлюб — це велика ілюзія, — сказала Курце до Смирни і переконливо кивнула. — Згадаєте ще мої слова!

Ми стали злітати, і в останніх сполохах дня я дивився, як освітлена глиняно-коричневим сонцем земля під кутом утікає з-під нас донизу. Смирна стискала мою долоню, і я нарешті відчув той порив щастя, якого чекав — передчуття свободи, що приходить завжди із переїздом на нове місце, передчуття втіхи життям і насолоди прекрасним.

Подолавши близько опівночі у напівпритомному стані візовий контроль, очікування на багаж і переїзд з летовища на центральний автовокзал, переповнений туристами, ми рушили на пошуки приміських кас . Ми не змогли забронювати нічого у Венеції, позаяк усі готелі у місті були переповнені на час бієнале, тож довелося обмежитися готеликом в Местре, містечу за 20 кілометрів від метрополії. Летячи в літаку, відчуваючи, що зараз стою на межі якогось нового, хай не дуже приємного, але потрібного етапу в житті, я склав собі щось на зразок резиґнації — я вирішив відмовитися від усілякої пристрасті до інших жінок, хай навіть у думках, і зосередити розум виключно на Смирні. Мав уже дорослішати. Прийшов час зупинитися на чомусь одному і прийняти його, яким воно не було б — заради того, щоб мати змогу рухатися далі. Якщо справді хочу розвинути з нею близькі стосунки, я розумів, що ця жертва — неминуща, тому що завжди будуть інші, на кого мені хотілося б дивитися, тоді як Смирна завжди почуватиметься другою, вторинною.