Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Ничего себе хатына, – і, не попрощавшись, пішов.

Ганна-Софія запитально поглянула на батька, той знизав плечима й промовив:

– Пішов собі, от і добре.

Батько й донька ще не здогадувалися, чого їм буде вартувати ця остання фраза гостя: «Ничего себе хатына».

День, коли вперше побачила майора Барсукова, Ганна-Софія пам’ятає в найдрібніших деталях.

Світило вже доволі тепле травневе сонце, вона з батьком сиділи на лавці в саду й насолоджувались ароматом весняного цвіту. Саме в цей момент до них у будинок постукала біда. Вона мала вигляд огрядного чоловіка середнього зросту у військовій формі. Він відчинив хвіртку, підійшов до них і безцеремонно вмостився на стільці навпроти. Нахабно окинувши господарів поглядом і не привітавшись, запитав:

– Вы здесь живете?

– Так, – відповів батько. – А ви хто?

– Разрешите представиться, – гість зняв кашкет, – майор Барсуков.

– Чим завдячуємо вашому візиту? – Василь Захарович ледь стримував гнів.

Майор зробив паузу, спочатку уважно оглянув Ганну-Софію, потім – батька. У цей момент дівчина добре його роздивилася. Його образ іще не раз приходив до неї в жахних снах.

Барсуков мав велике кругле обличчя з маленькими, мов цяточки, очима. Рідке масне світле волосся спадало на чоло, по якому рясно стікали краплі поту. Гість витягнув із кишені брудну зіжмакану ганчірку, що, мабуть, слугувала йому за носовичок, витер краплини поту й промовив:

– Да, жарко сегодня, – й акуратно, наскільки це слово можна застосувати до його дій, склав хустинку в кишеню. – Ну что, хозяин, идем в дом. Поговорить надо, – підводячись, продовжив гість і, не чекаючи відповіді, пішов до будинку.

Василь Захарович мовчки попрямував слідом, підвелася й Ганна-Софія. Батько провів гостя в кабінет. Дівчина зайшла туди за чоловіками.

– Может, с глазу на глаз? – запитав Барсуков.

– У мене немає секретів від доньки, – відповів господар.

Майор вмостився на тахту і, закинувши ногу за ногу, продовжив розмову:

– Говорю сразу, мне понравился ваш домик.

– І що? – спантеличено запитав Василь Захарович.

– Что-что, – гість окинув кімнату поглядом, – вам отсюда придется съехать.

– Що зробити??? – батько справді не зрозумів, що має на увазі майор.

– Говорю прямо: ваш дом мне очень приглянулся, и я собираюсь привезти сюда свою семью.

У господаря звело дух, і він майже викрикнув:

– Як свою сім’ю?! Це ж наш будинок!

– Был ваш. Станет наш. – Барсуков розтягнув свої тонкі губи від однієї щоки до другої (це, напевне, у нього була така посмішка) і продовжив: – Представители новой власти должны где-то жить?

– Так чому ж у нашому будинку? – не міг зрозуміти батько. – От наприкінці вулиці стоїть вільний будинок, туди й вселяйтеся.

Барсуков змінився на лиці.

– Ты мне, майору МГБ, предлагаешь жить в развалинах?

– Ми звідси нікуди не поїдемо, – голосно сказав Василь Захарович. – Це будинок моїх батьків, дідів та прадідів.

Гість хитро примружився й відповів:

– У меня тоже будут внуки и правнуки, и это будет дом их дедов. Словом, Василий, я знаю, что ты хороший доктор, тебя уважают. Но зачем вам двоим такой дом? Я уже договорился: будет вам квартира ближе к работе. Хорошая такая, аккуратная.

– Нікуди я звідси не поїду! – різко вигукнув батько.

– Вариантов нет, – позіхнувши, якось уже байдуже відповів гість.

І раптом його верткі оченята на чомусь зупинилися. Він почервонів, зірвався з місця й кинувся під батьківський стіл. Деякий час майор повзав там, потім різко підвівся й почав розмахувати перед їхніми очима невеликим погруддям Фелікса Дзержинського.

– Ты, ты, – гнів розпирав гостя, – ты знаешь, кто это?! Это сам Феликс Эдмундович! Великий человек! А ты его под стол! Под суд пойдешь. Да он, – він тицьнув пальцем в погруддя, – с таким бандеровцем, как ты, даже разговаривать бы не стал. Расстрелял бы на месте. Все. Неделю вам на сборы. Это и так очень много.

Після цих слів він вийшов, запхнувши фігурку Фелікса під пахву.

Господарі ще деякий час сиділи мовчки. Першою оговталася Ганна-Софія.

– Що це було? – запитала вона. – Нас що, виселяють???

– Якесь шаленство, цього не буде, – відповів батько. – І з тим бюстом так вийшло. Ще достоту посадять.

Погруддя Фелікса Дзержинського потрапило в дім випадково. Його подарував батькові вдячний пацієнт. Василь Захарович довго тримав його на роботі, та якось, не знати навіщо, приніс додому. Часто застосовував як важок, ось і зараз він лежав під столом, притискаючи заклеєний батьків капець.