Андрій Цінцірук - Коло Елу

Порадившись поміж себе, батько й донька заспокоїлися. Не можуть же їх викинути з будинку просто так. У батька було багато пацієнтів, що мали високі військові чини. Тож на сімейній нараді вирішили, що Василь Захарович поговорить із кимось із них. Можливо, питання й вирішиться.

Але насправді ситуація виявилася не такою простою, як уявлялося. Багато хто з колишніх батькових пацієнтів знав Барсукова особисто, тому відмовилися допомагати, знаючи, що майор працює в МГБ. Та все ж наступного дня батько прийшов у доброму гуморі.

– Усе, обіцяли допомогти, – промовив він, заходячи в кімнату.

– Хто? – запитала Ганна-Софія.

– Не знаю, чи ти пам’ятаєш, – продовжував батько, сідаючи за стіл, – генерал Сурдов. Він був колись у нас у гостях.

Ганна-Софія, звичайно, не забула генерала. Батько врятував йому життя. А історія була така. На Привокзальній площі був колись заклад, у якому розважався старший офіцерський склад військовиків після важкої праці. Якось під час чергової пиятики один полковник заявив, що його водій із зав’язаними очима може проїхати від костелу Ельжбети до місця, де тепер церква Анни. Це майже кілометр крутого спуску. Проїхати із заплющеними очима цей досить великий відрізок неможливо. Мабуть, полковник прибрехав, та генерал Сурдов був уже в такому стані, що почав кричати, що це простіше простого й він сам проїде із заплющеними очима, до того ж негайно!

Полковник сказав, що не вірить. Дехто з присутніх намагався відмовити Сурдова від такої шаленої ідеї. Та хіба ж можна зупинити «бойового» генерала.

Отже, заклалися! Генералові зав’язали очі, він сів за кермо, а секундантом, щоб було чесно, посадили молодого лейтенанта, котрого зупинили на вулиці. Вирішили, що секундант має бути нейтральним, адже друзі генерала могли допомогти йому виграти парі, а прихильники полковника могли не визнати чисту перемогу.

Була перша година ночі. Генерал випив іще кілька ковтків коньяку з пляшки та натиснув на газ. Те, що відбулося далі, Сурдов запам’ятав на все життя, яке могло одразу ж і закінчитися. Генерал врізався в ріг будинку вже через сто метрів. В останній момент він викрутив кермо так, що удар дістався пасажирові, – лейтенант помер на місці, а генерал потрапив у лікарню з переламаними ногами, ключицею та ребрами, які заледве не влізли йому в легені. Тож батько лікував його. Скандал зам’яли: тесть генерала служив у Москві.

Лейтенанта, який загинув, щоправда, представили до медалі, а родичам надіслали листа про те, що їхній син героїчно поліг у боротьбі з бандерівцями. Ось така до гірких сліз смішна історія.

Щодо клопотання стосовно будинку генерал дав відповідь аж через два дні. Потупивши погляд, він повідомив Василеві Захаровичу, що нічим не може допомогти. І порадив погодитися на переїзд, якщо лікар хоче мати майбутнє та навіть просто жити. А згодом усе налагодиться.

Батько прийшов додому сумний. Він не знаходив собі місця. Наступні два дні родина жила, мов на голках. Звичайно, речей не збирали, сподіваючись, що все минеться, як страшний сон. Та, на жаль, рівно за тиждень знову з’явився майор Барсуков. Він безцеремонно зайшов у дім і кинув на стіл папку. Зробив артистичну паузу й мовив:

– Да, не собрались, но я предвидел это. – Він з усієї сили завалився на канапу і, вказавши на теку, запитав у батька: – Знаешь, что там? – І сам відповів: – Там дело на тебя и сестру твою, бандеровку, лет на двадцать хватит, а может, и расстрел.

– Яке діло? – розгублено запитав Василь Захарович.

– Не детское, – гість підвівся, узяв папку й почав трясти нею перед обличчям батька. – Там показания десятка людей, что ты занимался антисоветской пропагандой, лечил бандеровцев.

Не чекаючи відповіді, він попрямував до виходу. Біля дверей різко розвернувся.

– Феликса Эдмундовича я тоже вспомнил. Даю еще неделю, я добрый, – при цьому майор Барсуков зареготав, оголюючи жовті зуби. – Не соберетесь – сожгу все во дворе. Все.

Емгебіст вийшов із будинку.

Цю ніч Василь Захарович і Ганна-Софія зовсім не спали. Що ж, виходу не було, тож вирішили збирати речі. За кілька днів приїхала вантажівка й кілька солдатів під пильним наглядом самого Барсукова завантажили речі в машину.

Майор давав команди:

– Нет, это не несите, хороший столик, пригодится.

Через кілька хвилин із глибини будинку знову чувся крик:

– Ты что, не понимаешь? Поставь этот шкаф на место. Бери тот, в углу, старенький. Им больше не надо. Да и квартирка там маленькая, привезут много мебели – сами не поместятся, – і, задоволений своїм жартом, хихотів.