Андрій Цінцірук: Коло Елу

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

Над нічним містом задзвонили дзвони. З кожним ударом звук пронизував непроглядну темряву, заходячи глибше й глибше в лоно ночі. Розрізав її навпіл, намагаючись допомогти першим промінчикам сонця проникнути чимдалі в нутро чорноти, а звідти прогнати ніч подалі.

Промені світла щосили боролися з темрявою, начебто знаючи, що сьогодні вони мають мало часу, немовби усвідомлюючи, що нинішній час – час найдовшої ночі.

З боку пітьми виступав іще один союзник – бруківка, якою були вимощені навколишні вулиці й яка, мов гвардія, що вишикувалася рівним строєм, чорніла знизу. Адже, попри зиму, не було снігу – вічного побратима світла. Тож ніхто не міг радісно підхопити сонячне проміння й погратися ним, ганяючи врізнобіч і зачіпаючи перехожих.

Та несподівано за світло заступився вітер, що, як на замовлення, зібрав докупи всі хмари: і великі чорні кудлаті, і смішні білі, і схожі на кулі, і навіть прозорі срібні плямки, які нагадували органзу, – і відіслав їх за обрій. Вітер ніколи не робив щось задарма; напевно, йому самому набридла тягуча мряка.

Перші клаптики зимового сонячного світла проникали й у вікна будинків. Вони неохоче занурювалися подалі у квартири, чіпляючись то за краї дахів, то за шершаві сторічні стіни й віконні рами, неначе хотіли довше залишитися надворі та споглядати, як неквапливо прокидається місто.

Вулиці вже вирували. Ліниві трамваї зі скреготом поважно рухалися рівними лініями й осудливо крекотали, дивлячись на знахабнілі маршрутки, які так і силкувалися добігти до зупинки першими. Люди, втягнувши голови в коміри, кудись поспішали: хто до храму, а хто вже й на ринок. Деінде чимчикували перехожі, тягнучи за собою великі валізи та несучи важкі сумки. Зненацька деякі з них зупинялися, витягували невеликі мапи, та, не зрозумівши написаного, запитували, як їм дістатися до місця призначення, в інших перехожих. Ті, на хвилинку замислившись, починали активно махати руками. Вони чи то вказували напрямок, чи то хотіли піднятися вище в небо, щоб перехопити перші промені сонця й насолодитися ними швидше за інших.

Так починався недільний день львівської Привокзальної.

Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.

Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.