Двері зачинилися, і вагон зі скрипом попрямував далі, повернув біля ринку, і за якусь мить Ганна-Софія побачила церкву Ольги та Єлизавети. Вона пильно придивилася до споруди, бо надзвичайно давно не бачила її спереду. Та церква майже не змінилася. Жінка уважно розглядала вулицю за склом трамвая в надії побачити вікна своєї квартири. Однак не встигла. Храм затулив панораму, і Ганна-Софія згадала легенду про те, що цісар Франц-Йосип побудував цей собор, щоб заступити греко-католицьку катедру святого Юра. А можливо, це зовсім і не легенда. Тепер про це не дізнається ніхто.
Трамвай рушив далі, і Ганна-Софія зі здивуванням побачила новий будинок, який виріс нещодавно поруч із її домом. З вікон цієї споруди не було видно. Вона вибивалась із ландшафту середмістя й різала око. Те, що не доробив колись цісар, здійснили інші – сучасні будівничі. Хоча, може, вона вже стара й нічого не розуміє, та в неї складалося враження, що цей шестиповерховий будинок спотворює загальну архітектурну картину. Здавалося, що цю будівлю якийсь могутній велетень переносив з одного спального району Львова (скажімо, Рясного) в інший, – Сихів, – та по дорозі, саме в цьому місці, утомився й поставив її на землю. А потім чи то забув, чи то відволікли його важливіші справи. Та він обов’язково повернеться й забере будинок звідси.
Далі перед Ганною-Софією промайнув пам’ятник Степанові Бандері. Жінка знову поринула в спогади. Батьківський дім вона пам’ятала до дрібниць. Він був невеликий і надзвичайно затишний. У дитинстві вона дуже любила свою кімнату, у якій гілки вишень із саду стукали у вікна й дівчинка могла ласувати ягодами, навіть не виходячи на вулицю. Кімната взагалі розташовувалася начебто між дерев, адже батько добудував її пізніше, коли Ганні-Софії виповнилося два роки. І, як розповідала Ольга, наказав майстрам, щоб ті не пошкодили жодного дерева.
Після смерті матері батько ще більше занурився в роботу. Донька практично його не бачила. Дівчинкою опікувалась Ольга. Вона стала хрещеною матір’ю Ганни-Софії та намагалася замінити рідну неньку. Треба сказати, що тітка також дуже важко пережила смерть братової.
Дитинство Ганни-Софії було, як зараз люблять казати, безтурботним. Звичайно, на всьому залишила свій темний слід смерть матері, але батько та тітка робили все від них залежне, щоб дитина відчувала й згадувала цю біду якомога рідше. Ольга стала найкращою подругою для дівчинки. До маленької часто навідувалася бабуся Віра, мамина мама. Старенька жила далі від Львова, на невеликому хуторі, який називався Тихий.
Ганна-Софія не раз чула вислів «коло Елу». Особливо часто в розмові батька з бабусею або з маминими односельцями, які нерідко приїжджали до міста та приходили до нього як до «доктора», так вони шанобливо називали Василя Захаровича. Батько нікому не відмовляв, лікував кожного, хто звертався за допомогою. Тож часто в їхньому будинку ночували приїжджі. Хтось – одну ніч, хтось – дві, а дехто – і тиждень. Це надзвичайно дратувало Ольгу.
Коли батько ввечері після роботи разом із якимось черговим пацієнтом сідав випити чай, обов’язково під час довгої розмови випливала тема народження доньки й смерті її мами. І під час цих бесід хтось обов’язково кидав фразу:
– Ото крутнулося коло Елу! – а інші тихо кивали головами.
Одного разу Ганна-Софія спробувала запитати в батька про це «коло», та він, як завжди, заклопотаний, на хвильку звівши очі, коротко відповів, що це не дитяче запитання й на нього відповість, коли донька підросте.
Та коли приїхала бабця Віра, допитлива дівчинка вирішила поцікавитись у неї:
– Бабусю, а що таке коло Елу?
– Як тобі сказати… – Старенька на хвилину замислилася, а потім зненацька продовжила: – От відпустить тебе батько на канікули до нас на хутір, там сама й побачиш. Ти ж знаєш: краще один раз побачити, ніж десять разів почути.
Маленька Ганна-Софія знизала плечима й ображено пішла в садок. Вона розуміла, що батько не дозволить їй поїхати на хутір, так само як і в попередні роки. Не відпускав не тому, що не довіряв бабці Вірі, ні. Він із великою повагою ставився до неї. Однак звик, що донька завжди біля нього. Василь Захарович був із тих людей, котрі змінювали звички дуже неохоче, хіба що під сильним тиском певних обставин.
Та настав час таких-от особливих обставин, які втрутились у їхнє упорядковане життя: на вулицю Ганни-Софійки прийшло довгоочікуване свято. Після закінчення третього класу вона готувалася до звичного літа, яке мала провести вдома під чітким керівництвом Ольги. Та одного разу, повернувшись додому, вона побачила бабцю Віру. Здивуванню дівчинки не було меж, адже жінка ніколи не приїжджала посеред тижня. Ні, таке, звичайно, бувало, але взимку чи пізньої осені, коли, за висловом бабці, «усе пороблено й заховано», а тут початок літа й погода стояла, за її ж словами, «що треба».
Читать дальше