Хлопець любить і пожартувати над бабусею. Каже, що вона ламає стереотип правдивих львів’ян, бо не смакує кави. А вона, львів’янка як мінімум у третьому поколінні, справді ніколи не шанувала кави, не розуміла кавового смаку. Чай став джерелом сили та енергії, тому полюбляє цей напій майже сторіччя.
Останнім часом Ганна-Софія бачила Дмитра надзвичайно рідко: часті відрядження не давали можливості їм, як раніше, посидіти за чашкою чаю, порозмовляти. Вона відчувала, наскільки їй бракувало цих посиденьок… Та важче було дружині Дмитра Галі. Він поїхав у відрядження, а вона на останньому місяці вагітності залишилась у Львові. Учора зателефонувала Віруся й сказала, що Галю забрала швидка в пологовий будинок, розташований майже поруч із будинком Ганни-Софії, на вулиці Рапопорта. Мабуть, з дня на день Галя народить дитину.
Та й знала старенька, що це за відрядження. У самої серце не на місці, а тут іще сусідка прийшла та питає:
– А ваш Дмитро в армію пішов? Я його у військовій формі бачила.
Ганна-Софія потайки здогадувалася про все. Тож прощання вийшло важким: обоє плакали, мов більше ніколи не побачаться. Та вона не вірила в це й не раз повторювала, що все буде добре.
З роздумів її вивів рух за вікном. На вулиці з’явилися люди. Недільна служба, на яку закликали ранкові дзвони, закінчилася. З храму текла ріка людей, розділялася на невеликі струмки та розтікалася по місту. Хтось поспішав додому, інші, не кваплячись, прямували на Привокзальний ринок, ще інші разом з усіма рухалися за інерцією, обдумуючи, що робити далі.
А Ганна-Софія знала, що робити. Цей день жінка обмірковувала не раз. Вона десь років із п’ять не виходила надвір, тому давно вирішила зробити собі подарунок – проїхати трамваєм через усе середмістя! Інші мріяли про навколосвітню подорож чи принаймні подорож континентом. Її ж мрія була навдивовижу звичайна.
Зрозуміло, вона могла попросити внуків, які мали автівку, провезти омріяними дорогами, які жінка не бачила вже більш ніж десяток літ. Але хіба вони зрозуміють?… Та й узагалі Ганна-Софія намагалася не турбувати своїми забаганками нікого. Тим більше, вона спланувала прогулянку вже давно.
Одягання давалося Ганні-Софії надзвичайно важко. У якийсь момент жінка навіть хотіла відмовитися від своєї витівки, але впертість узяла гору над неміччю. І ось вона вже стояла перед тумбою з телефоном та впевнено взяла до рук газету. Цю газету приніс хтось із внуків, витягнувши її разом із квитанціями з поштової скриньки. Таку «рекламну пресу» час від часу туди вкидали. Укотре переглянувши часопис, Ганна-Софія зрозуміла, що за місяць нічого в місті не змінилося. Судячи з оголошень, одна третина львів’ян ставила металопластикові вікна та броньовані двері, друга – давала кожному охочому гроші, а третя – обіцяла всім майже задурно мармурові пам’ятники, але, звичайно, після вікон, дверей і грошей. Серед цих оголошень і красивих малюнків жінка знайшла невеличку графу «ТАКСІ», саме це слово колись і наштовхнуло її на думку про подорож. Жінка надягнула окуляри і впевнено набрала номер телефону. Після кількох гудків у рурці задзвенів жвавий дівочий голос:
– Таксі. Слухаю вас.
Ганна-Софія розгубилася: давно вона не розмовляла телефоном із чужими людьми.
– Так, мені потрібна автівка. Адреса – площа Кропивницького, 2.
– А куди їдете?
– Головний залізничний вокзал, – уже не замислюючись, промовила старенька.
Вона думала, що викличе здивування в диспетчера, адже це поруч із вказаною адресою, але голос беземоційно відрапортував:
– Добре, дайте свій номер телефону, машина під’їде через двадцять хвилин, ми вам повідомимо.
Ганна-Софія продиктувала свій номер телефону, при цьому промовивши:
– Дитинко, телефонувати немає потреби. Я вже спускаюся, щоб встигнути.
Ця фраза також не здивувала дівчину, яка відповіла:
– Гаразд, – і поклала слухавку.
Ганна-Софія поволі відійшла від телефону, одягнула пальто і, узявши шапку, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні в коридорі. Узяла в руки гребінець, згребла жмут срібного волосся докупи й швидко натягла головний убір, ховаючи все під нього, немов соромилася сивини. Далі довго та уважно дивилася на себе, потерла родиму плямку біля лівого вуха, неначе хотіла стерти її з обличчя. Не знати чому, але вона завжди так робила, чи їй було п’ятнадцять, чи п’ятдесят, чи, як зараз, без одного дня дев’яносто років.
Знову затрималася біля тумби, схопила в руки окуляри і, наче змагаючись із собою, таки засунула футляр у кишеню пальта. Так, зір у неї був чудовий, час більше пожартував із пам’яттю та слухом. Звичайно, вона добре чула, але бували періоди, що все навколо начебто наповнювалося прозорою рідиною, не даючи їй можливості вловити бодай якийсь звук. Це тривало певний час, але зазвичай недовго, тому жінка не надавала цьому значення. Пам’ять також час від часу жартувала з нею. Ганна-Софія могла пам’ятати до деталей день, який провела десятки років тому, і забути те, що трапилося вчора-позавчора. Але це також тривало недовго. Дмитро жартував щодо її пам’яті: мовляв, це все погода.
Читать дальше