Андрій Цінцірук: Коло Елу

Ганна-Софія взяла свій ціпок, вийшла з квартири та витягла ключ, щоб замкнути двері. Замок пручався, мов не хотів відпускати власницю за поріг. Жінка пояснила це по-своєму, шепочучи до дверей:

– Давненько я вас не зачиняла ззовні.

Зрештою почувся тихенький скрип, ключ провернувся й сам вискочив з отвору.

Узявшись за дерев’яні поручні, Ганна-Софія невпевнено почала спускатися сходами вниз. Долати кожну сходинку було надзвичайно важко. Жінка поволі пройшла їх із десяток, зупинилася віддихатись і зрозуміла, що все відбувається не так, як раніше. Дерев’яні старі сходи не рипіли. Колись вона піднімалась і сходила тисячі, та ні, десятки тисяч разів і знала, як поводиться кожна сходинка. Одна скреготала, мов зозла, різко й голосно, немов сварилася, чому ти дозволив собі на неї наступити та потривожив сон, друга рипіла якось здивовано, з острахом, ніби ти заскочив її за справою, за яку соромно, а третя – саме такі Ганна-Софія любила найбільше – не скрипіла, вона начебто співала, запрошуючи бігти далі й чимдуж швидше, щоб прогнати остогидлу тишу.

– Цікаво, чи це я стала глуха, що нічого не чую, чи сходи оніміли з часом, – подумала старенька.

І в цей момент, ніби заперечуючи, одна сходинка заспівала свою пісню, за нею – друга.

Нарешті попереду виднілася брама. Ганна-Софія втомилася так, немов зробила важку роботу. Вона ще раз переконалася в правильності своїх дій – викликати таксі. Адже вона не дійшла б до зупинки трамвая, хоча той зупинявся не надто далеко звідси, лише за сквером, перед церквою. Звичайно, жінка не мала наміру їхати на таксі у свою подорож. По-перше, це не її мрія, а по-друге, внуки колись не раз возили стареньку на авто й вона як не роздивлялася навколо, нічого не бачила. Тому й вирішила доїхати на таксі тільки до кінцевої зупинки трамвая – залізничного вокзалу.

Ганна-Софія поволі вийшла з брами – світло засліпило очі.

– Що ж, природа на моєму боці, такої сонячної погоди не було давненько.

Таксі ще не приїхало, і старенька уважно почала розглядати фасад свого дому, адже вона зараз бачила його тільки з того боку «барикад». Будинок залишався таким, яким і був, як мінімум, сорок п’ять років тому, так, одну з тріщин вона пам’ятала з давніх-давен.

Раптом різко завищали гальма авто. Жінка аж підскочила від гуку. Та то було не таксі, а жовта маршрутка, що зупинилася поруч і почала випускати пасажирів. Ганна-Софія з цікавості спробувала прочитати напис на таблиці, і зір її вкотре не підвів. Це був маршрут 42 з першою кінцевою зупинкою «Площа Кропивницького», а другою «Санта-Барбара». Остання назва увела б в оману будь-якого туриста, що вперше завітав до Львова. Та, між тим, так називається один зі «спальних» мікрорайонів міста, саме на честь однойменного серіалу, який транслювався впродовж кількох років по телебаченню.

У цей момент під’їхало таксі. Водій, зрозумівши, що Ганна-Софія – його пасажирка, вийшов із машини і, відчинивши дверцята, допоміг сісти, чим приємно здивував жінку. Автівка стрімголов помчалася вперед, і наша героїня, незчувшись, опинилася на кінцевій трамвайній зупинці біля залізничного вокзалу. Водій чемно відрахував решту і, знову приємно вразивши, провів до зупинки.

Ганна-Софія присіла на лавку, чекаючи на трамвай. Першим приїхав чудернацький зелений новітній трамвай, який внуки показували їй на комп’ютері й розповідали про нього з надзвичайним захопленням. Та жінка туди не сіла, хоч їй було дуже цікаво проїхатися. Вона чекала на старий трамвай, на якому, можливо, колись їхали вони з Дмитром, катаючись середмістям. А вони подорожували таким маршрутом не раз, уважно вдивляючись у великі вікна й складаючи плани на майбутнє. Як це зараз звучить – «плани на майбутнє»!

Ганна-Софія роззирнулася довкруж, окинула поглядом залізничний вокзал, площу перед ним, автостанцію, що притулилася праворуч. Тут мало що змінилося, таким вона пам’ятала це місце здавна. Чомусь у пам’яті не зберігся довоєнний вокзал, який частково понівечила війна і який довго відбудовували після неї. У свідомості виринали пізніші картинки п’ятдесятих років минулого сторіччя, коли вона зі своєю родиною приходила сюди просто прогулятися чи сісти на електричку або автобус.

Її роздуми перервало прибуття трамвая, що тарабанив усіма своїми частинами. Це був її трамвай. Трамвай, який супроводжував жінку майже все життя, трамвай, якому вона довіряла. На трамваї було акуратно виведено номер.

Ганна-Софія поволі підвелася, кинула погляд у напрямку Янівського цвинтаря, біля якого вона колись народилася й прожила свої щасливі дитячі роки. На певну мить вона затрималася, неначе хотіла перелетіти поглядом через колії, будинки та величезну промислову зону й подивитися, як зараз виглядає їхній колишній невеликий будиночок. Але цього вона не змогла побачити, та й добре, бо вже кілька років на місці її будинку бовваніла багатоповерхівка, а це завдало б жінці щемкого болю. Новобудова немов розтоптала і будинок, і невеликий садок біля нього, неначе спеціально знищила й стерла навіть маленькі деталі, за які могла зачепитися пам’ять, щоби відтворити картину минулого.