Андрій Цінцірук - Коло Елу

– А куди вони пішли? – запитала Ганна-Софія.

– У село, – відповіла бабця. – Їм потрібно обійти озеро з одного боку, а нам на хутір – з другого.

Вони більше не говорили про це. Зачекавши, щоб висохли ноги, взулися й неспішно вирушили далі. Ганна-Софія бігла попереду, розглядаючи кожну травинку й грудочку землі та дивуючись усьому, що траплялося на її шляху.

Небавом вони підійшли до лісу – велетенської стіни з дерев, що була розрізана вузькою стрічкою-дорогою, яка немов заманювала подорожніх у непрохідні нетрі. Ганна-Софія з острахом зайшла в ліс. Та всередині виявилося навіть тепліше, ніж біля озера, хоча сонячне проміння лише деінде потрапляло сюди. Ліс був наповнений теплом, немов віддавав заощаджені запаси. Лісовий дух ніс безліч запахів: і свіжість ялиці, і аромат квітів, і запах кори, і вологість моху. Довкруж співали пташки, шаруділи комашки, тріщали гілки дерев, б’ючись одна об одну.

Ганна-Софія йшла мовчки й милувалася природою. Звичайно, вона не раз була на природі, наприклад у парках Львова. Та ліс – це було зовсім інше.

– Яка краса, – промовила чи то до себе, чи то до бабусі дівчинка.

– Краса, – повторила жінка, – зараз така краса, а трохи пізніше – інша. Придивися: тут буде безліч різних ягід та грибів.

– А ми будемо ходити в ліс по гриби? – запитала внучка.

– Звичайно, і не тільки по гриби.

Дівчинка знову про щось задумалася.

– Ось ми й прийшли, – перервала її роздуми бабця.

Ганна-Софія підвела голову й поглянула вперед. Поміж рядів дерев виднілася хатина. За кілька хвилин бабуся вже відчиняла хвіртку. Перед очима з’явилося обійстя, на якому стояла невелика дерев’яна хата під солом’яним дахом із двома невеликими віконцями.

Бабуся Віра підійшла до дверей, натиснула на велику металеву клямку, і двері поволі відчинилися. Зсередини повіяло холодом. Несподівано дівчинка злякалася. Ні, звичайно, вона була зі своєю рідною бабцею, але місцина не знайома, тут доведеться жити кілька місяців.

Бабця Віра, немов прочитавши думки внучки, підбадьорливо гмикнула, узяла Ганну-Софію за руку й завела в помешкання. Дівчинка переборола страх і переступила поріг. Пізніше вона не раз згадуватиме зі сміхом цей момент. Особливо коли згодом не захоче повертатись у місто. Бабця також жартуватиме над нею з цього приводу.

Ганна-Софія й Віра Петрівна зайшли в невелику напівтемну кімнату, що слугувала одночасно і кухнею, і коморою. Вони поклали свій багаж, і дівчина уважно роззирнулася навколо. Потім бабця провела її у велику кімнату, що була значно світліша за цю.

– Ось тут я живу, – обвівши поглядом помешкання, сказала бабця й, трохи подумавши, додала: – Тут народилася твоя мама. – Вона кивнула головою в напрямку невеликого портрета.

Ганна-Софія підійшла ближче. На неї дивилася красива молода жінка у вишитій сорочці з такою знайомою родимою плямкою біля лівого вуха. Дівчинка автоматично підвела руку й потерла свою, мов переконуючись, що та на своєму місці.

– Мама… – пошепки промовила Ганна-Софія й одразу запитала: – Чому в нас, у Львові, я ніколи не бачила такої світлини?

– Тому що вона лише одна, – відповіла бабця Віра.

У дівчинки назбиралося безліч запитань, але вона розуміла, що про все, що її цікавить, улюблена бабуся розповість сама. Дівчинка слідом за Вірою Петрівною мовчки вийшла з кімнати.

Цілий день онука з бабцею провели в хаті. Старенька показувала, як розпалювати піч, у якій готує. Демонструвала свій трохи дивний, на думку Ганни-Софії, посуд. Навчила набирати воду в криниці. Дівчинка, звичайно ж, не раз бачила криницю, але тут над нею височів дерев’яний журавель, за допомогою якого витягували відро. Згодом вони ліпили вареники. У бабці вони виходили рівненькі, усі однакові, а в Ганни-Софії трохи криві й різні за розміром. Жінка заспокоювала онуку:

– Нічого, зате в тебе кожен має характер. Оцей великий, з надутим животом, напевно, дуже добрий, цей трохи кривобокий, мабуть, плакса, а оцей маленький, який має з боків величезні зуби, – в одному варенику була невдало докупи зліплена вареничка, начебто два великі ікла, – мабуть, великий злюка.

Бабусина гра сподобалася дівчинці, тож доки вони доліпили, більшість вареників мали імена.

Зрештою наварили вареників. У велику тарілку бабуся налила сметани, і вони сіли за стіл обідати.

– Першим з’їм зубастого злюку, а то він нам ще шкоду якусь зробить, – пожартувала дівчинка, і обидві розсміялися.

Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.