Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.

Дівчинка пильно розглядала все, багато речей вона бачила вперше. Та несподівано до ноги Ганни-Софії хтось доторкнувся, вона навіть відскочила вбік із переляку. Однак це був велетенський кіт, що прийшов таким чином привітати її.

– От рудий. От чортяка, – вдавано сердито крикнула бабця, – а я думаю, де він подівся. Ану мерщій додому, мишей ловити! – І, звертаючись до онуки, продовжила: – Признав у тобі господиню.

– Бабусю, це ваш кіт? – здивовано запитала дівчина.

– А чий же. Бачиш, якого «кабана» вигодувала, – і вона махнула на кота лозиною, що тримала в руці.

Кіт усе зрозумів і чкурнув до хати.

Бабуся й Ганна-Софія вирушили далі. Але раптом до них підбіг надзвичайно великий чоловік, узяв дівчинку на руки й кілька разів підкинув – вона й незчулась, як опинилась у повітрі. Аж бабуся зойкнула від страху за внучку. Та чолов’яга акуратно впіймав дівчинку, обійняв і поставив на землю. Вона навіть не встигла серйозно злякатися.

– Йване, ти чого мені дитину лякаєш? – кинула бабця.

Та велетень її не почув, у відповідь ставлячи свої запитання:

– Це Софійчине дівчисько?

Дівчинка не одразу й зрозуміла, що мав на увазі чоловік.

– Так, це донька Софії.

– І як ця краля називається?

«Судячи з усього, цей великий дядько – веселун», – подумала Ганна-Софія, але вголос назвала своє ім’я:

– Ганна-Софія.

Чоловік аж присвиснув:

– Серйозно. А я просто Йван, хоча ні, офіційно вуйко Йван, – і, задоволений своїм жартом, голосно розреготався.

Бабця також усміхнулась і пояснила:

– Дядько Йван – двоюрідний брат твоєї мами. Вони разом до школи ходили. Інколи в дощ, коли було болото, він її навіть на плечах носив.

– Та що там носити, вона була легка, як пір’їнка. – Тут чоловік раптом став серйозним і промовив: – Гарна людина була твоя мама, хай їй земля буде пухом, – і при цьому перехрестився.

Виникла якась незручна тиша. Бабця вирішила перервати її й запитати у вуйка Йвана:

– Що там сьогодні коло?

– Та, слава Богу, уже кілька тижнів не піднімає хреста. – Чоловік знову перехрестився.

– Ходімо ми далі. – Бабця взяла онуку за руку.

– Та й мені треба бігти, потім зайдете до мами, – чи то запитував, чи то просив велетень і, звертаючись до Ганни-Софії, продовжив: – А ти дивись, якщо хтось образить, одразу до мене. А ще краще одразу їм кажи, що ти племінниця Йвана. Ніхто й пальцем не зачепить.

Чоловік по-змовницьки підморгнув дівчині й побіг далі.

– От жартун, зовсім не змінюється. Який був хлопчаком, такий і залишився. А в самого вже четверо дітей.

– А що це він говорив про свою маму? Хто вона?

– Я тобі вже казала, що Йван – двоюрідний брат мами, а ми з його матір’ю рідні сестри.

– Бабуню, а чому ти про неї мені ніколи не розповідала?

– Та для чого розповідати. Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Якось зайдемо до неї на гостину.

Бабуся махнула рукою: мовляв, пішли далі. Певний час на їхньому шляху ніхто не траплявся. Та от біля одного подвір’я вони побачили кількох людей, які щось голосно обговорювали. Бабця з онукою підійшли ближче.

Ганна-Софія зупинилася. Тільки тепер вона побачила колесо, що висіло на тополі. Дівчина підійшла ближче й почала його розглядати. Коло було сплетене з лози. З одного боку був причеплений хрест, з другого – невелика, вистругана з дерева лялька. Софійці стало трохи моторошно, вона обернулася, поглядом шукаючи бабцю, і почула поруч голос:

– Я тут, не бійся.

– Я й не боюсь, – ображено відповіла дівчинка й запитала: – А що це?