Андрій Цінцірук - Коло Елу

Тож селяни, щойно прокинувшись, прямували дивитися на коло Елу. Воно ніколи не помилялося. Усі розуміли, що крутить його Мирон, але звідки він знає, що відбувається на хуторі, не вийшовши з подвір’я, не розумів ніхто. Серед хуторян знаходилися цікаві, що чергували вночі, щоб заскочити хлопця за налагодженням кола. Та всі спостереження оберталися невдачею: комусь не вистачало терпіння, хтось засинав. Правда, були й такі, які клялися й били себе в груди, розповідаючи, що бачили, як коло крутилося саме.

З часом люди звикли до кола Елу, і споглядання за його рухом стало щоденною традицією для хуторян.

Спершу не раз коло Елу зривали парубки. Однак наступного ранку на паркані висіло таке саме. Бешкетники і викидали коло в озеро, і навіть спалювали, та зранку воно висіло на місці.

Багатьом хуторянам це змагання набридло, тож загалом люди вирішили не акцентувати уваги на колі Елу – мовляв, висить, то хай собі висить. Однак знайшлися й заповзяті поборники знищення оповісника. Так, один парубок на ймення Місько не здавався довго. Аж до того дня, коли після чергового спалення кола Елу над хутором здійнялася гроза й блискавка вдарила у височезну тополю на його подвір’ї, яка розкололася навпіл. Одна половина дерева згоріла дотла, а друга впала біля хати, у якій жив Місько з батьками й шістьма молодшими братами й сестрами.

Після цього випадку коло Елу, як його називали в Тихому, ніхто не зачіпав. Згодом хуторяни звикли щоранку відвідувати обійстя Елу й дивитися, чи помер хто, чи народився. А от коли в один день були народження дитини й похорони, то коло на півдні тримало одну позицію, а на півночі – іншу. Селяни в таких випадках між собою шепотілися: «Оце сьогодні крутнулося коло Елу».

Цікаво також було, як поводитиметься коло, якщо помре двоє людей або народиться двоє немовлят. Та цього ніхто не дізнався, тому що хутір був невеликий, тож таких випадків за цей час не траплялося.

У перший день перебування на хуторі Тихому Ганна-Софія побачила коло Елу. Наступного дня вона познайомилась і з Мироном. Хлопець приніс бабусі Вірі якісь трави. Старенька часто просила його назбирати зілля й за це завжди пригощала смаколиками. Найбільше Мирон любив халву.

Вигляд хлопця трохи здивував Ганну-Софію, вона уявляла його геть іншим. Був він невисокого зросту, надзвичайно худорлявий і скидався на підлітка, хоча мав понад двадцять років. Зайшовши до хати, привітався й попросив покликати бабцю. Дівчина виконала його прохання.

Згодом вони зустрічалися не раз – і на хуторі, і на озері. А якось Мирон навіть урятував їй життя. Ганна-Софія з подругою пішли купатися на озеро. Допливши до середини водойми, вона відчула, що звело ногу. Вода швидко затягувала її, дівчинка почала тонути. Подруга кликала на допомогу, та нікого не було на березі. Але в останній момент звідкілясь з’явився Мирон і, не роздягаючись, стрибнув у воду й допоміг Ганні-Софії доплисти до берега. Згодом Ганна-Софія не раз приїжджала на хутір і ніколи не забувала привезти гостинців своєму рятівникові.

Однак через деякий час Мирон захворів, навіть не виходив надвір. Мати його, Надія, не раз приходила до бабусі Віри й розповідала про синову хворобу…

Так у щоденних турботах минали дні, тижні, роки, і на хуторі Тихому коло Елу продовжувало пророкувати зміни в житті людей: чи то величезну радість – народження дитини, чи то гірку втрату – смерть когось із рідних.

Одного дня коло Елу знову повернулося зловісно, указуючи на смерть. Було це у Великодню п’ятницю. Мешканці хутора довго гадали, до кого ж прийде біда. Надвечір у тривожній тиші пролунав пронизливий крик, що примусив захолонути кров у жилах. Кричала Надія: її син Мирон помер.

На похорони зібралося багато людей. Стоячи біля труни, бабця Віра задумливо промовила чи то сама до себе, чи то до когось:

– Помер, як Ісус, у Великодню п’ятницю. І розіп’яли його також. – І, побачивши спантеличені погляди, додала: – Упродовж життя розпинали то гострими образами, то стусанами, а то й принизливими словами.

А мати Мирона біля засипаної могили гірко сказала:

– Він усе знав наперед. Останні місяці тільки повторював: «Ох, скоро біда буде, ой, біда», – і плакав.

– Відчував, – прошепотів хтось із юрби.

Можливо, Мирон і відчував свою смерть, а може, мав на увазі інші події, глобальніші. Тому що трохи згодом, приблизно за п’ять місяців потому, настала дата, що змінила життя мільйонів. 1 вересня 1939 року. І коло Елу, яке ніхто так і не насмілився зняти після смерті Мирона, ще довго зловісно дивилося хрестом у небо, пророкуючи похорони. За декілька місяців небом летіли літаки, щоб скидати бомби на мирні міста.