Андрій Цінцірук - Коло Елу

Після обіду Ольга взяла ліки, і вони з Петром попрямували в батьківський кабінет. Софія пішла вчити уроки.

Увечері повернувся батько. Він оглянув хворого в кабінеті, а потім усі зібрались у вітальні. Петро виявився цікавим співрозмовником. Він уникав розмов про особисті проблеми, але дуже вдало вів бесіди на загальні теми.

– Як справи в батька? – запитав Василь Захарович у Петра і, випереджаючи запитання, що могли виникнути в присутніх, пояснив: – Я знаю батька Петра. Ми колись працювали разом.

– У батька справи непогані. Вони з мамою працюють зараз у Відні.

– От як. А ви чим займаєтеся?

– Зараз в активному пошуку, – відповів хлопець.

– Ви ж навчались у «Політехніці»? – продовжив розпитувати господар.

– Так, навчався, але так сталося, що недовчився.

Побачивши, що ця тема неприємна для гостя, Василь Захарович перевів розмову на інше.

Петро пробув у них два дні. Протягом цього часу Ольга не відходила від нього. Це впало в очі братові. Та коли він через певний час побачив їх разом у місті, то вирішив серйозно поговорити із сестрою.

Одного вечора Василь Захарович покликав Ольгу до себе в кабінет, і вони там довго розмовляли. Коли батько виходив із кабінету, Ганна-Софія почула останню фразу Василя Захаровича:

– Я, звичайно, прийму будь-яке твоє рішення. Ти доросла самостійна людина.

Лише через якийсь час Ганна-Софія дізналася, що сталося того вечора. Батько просто застерігав сестру, що Петро, можливо, не зовсім та людина, яка потрібна Ользі. Та переконати її було неможливо. Ольга перший раз у житті по-справжньому закохалася. Так, звичайно, вона мала залицяльників та прихильників, але зараз відбувалося зовсім інше – це була любов дорослої жінки.

Петро почав приходити до них на гостину, тоді вони з Ольгою вибиралися на прогулянку. Інколи брали із собою й Ганну-Софію. Дівчинка також симпатизувала хлопцеві. Він був балакучий, умів захопливо розповідати веселі історії, з яких дівчата щиро сміялися.

Зрештою літо безслідно розчинилося в осінньому львівському тумані й затяжних дощах. Тогорічний жовтень виявився особливо мокрим і плаксивим, неначе закутав місто сірою непробудною мрякою, поливаючи водою все і вдень, і вночі. Осінь немов мстилася людям за винятково спекотне літо, якому вони нещодавно так раділи.

У ці осінні дні сім’я Ганни-Софії дедалі частіше збиралася вдома. Зазвичай бажаним гостем був Петро. Василь Захарович також прихилився до хлопця, і вони не раз надовго засиджувалися за шахами в лікаревому кабінеті. Ольга вдавано сердилася.

Петро також прив’язався до членів лікаревої родини. Згодом він почав розповідати про себе. Виявилося, що хлопець три роки провчився в «Політехніці». Але за участь в українській студентській організації його виключили. З властивим гумором він розповідав про це.

– Та і яка там організація, радше група. Таких груп багато. Десятеро хлопців збиралися вечорами, читали вірші українських поетів, деякі з них ознайомлювали друзів із власною творчістю. Сперечалися стосовно питань історії. Наприклад, що призвело до втрати державності часів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки й тому подібне.

– І що, вас упіймали? – запитала Ганна-Софія.

– Та ні, такі зібрання безневинні, їх важко пов’язати з антидержавною діяльністю. Ну, зібралися студенти, про щось говорять… Головне, щоб зрадника не було. Тут була інша історія. До річниці нашої групи вирішили створити газету. От мене та ще двох товаришів із цією газетою й упіймали…

До Нового року вони ще не раз збиралися разом у вітальні. Слухали здебільшого Петра. Він розповідав про історію України, боротьбу за її незалежність. Побачивши, що всі з цікавістю слухають його розповіді, а Василь Захарович навіть складає графік роботи таким чином, щоб бути присутнім під час їхнього, як вони називали, «чаювання», хлопець почав приносити книги та газети.

Так Ганна-Софія відкрила історію України. Цим предметом вона раніше не цікавилася. А тепер зачаровано слухала книгу «Націоналізм» Донцова й праці братів Міхновських. Петро розказував їм про ОУН та її діяльність, убивства активних організаторів та учасників «пацифікації» Тадеуша Голувка та Броніслава Перацького. Звичайно, дівчина чула про замахи, організовані ОУН, але тепер вона подивилася на ці події з іншого боку.

Петро був гарним оповідачем. Він змальовував події настільки детально та в особах, що складалося враження, наче сам був присутній при них. Він розповідав, скільки українців сидять у польських тюрмах. І не тільки чоловіки, а й жінки. Це надзвичайно вразило Ганну-Софію.