Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Звичайно, ти ночуй. Але завтра, якщо можеш, знайди інше місце. Ти ж розумієш, я не за себе боюся. Донька.

– Василю, я прекрасно тебе розумію. Просто мені потрібно хоча б одну ніч десь спокійно перебути, зібратися з думками й вирішити, що мені робити далі.

Ганна-Софія увійшла в кабінет. Вона ще обдумувала почуте, коли батько сказав:

– Ганно-Софіє, ти вже доросла. Я мушу тобі розповісти, адже по-іншому це буде нечесно перед тобою. Степана Івановича шукають росіяни. Він не має де сховатися, тому цієї ночі буде спати в нас, у моєму кабінеті.

– Так, я завтра з самого ранку піду, – приєднався до розмови гість.

Та ранок виявився не зовсім таким, як вони уявляли звечора. Поснідавши, Степан Іванович пішов. Вони також зібралися рушати в справах. Та не встигли вийти з дому, як на подвір’я набігло кілька десятків солдатів. Вони оточили будинок, а командир різко відчинив двері й зайшов до помешкання.

– Где он?! – закричав він.

– Хто? – не розуміючи, що від нього хочуть, запитав Василь Захарович.

– Качмар Степан Иванович, – по складах промовив непроханий гість.

– А чому він тут має бути? – спробував здивуватися батько.

Та військовий нічого не відповів, махнув рукою до своїх помічників.

– Осмотреть дом. После этих грузите в машину и к нам.

Десь за годину батько й Ганна-Софія вже були в сусідній школі, у якій, судячи з усього, і розмістилися військові.

Василь Захарович із донькою сиділи у величезній класній кімнаті за партами й думали, що робити далі. Між собою не розмовляли, боялися, що їх підслухають. За дві доби їх ніхто ні про що не розпитував, просто тримали зачиненими. Правда, за цей час їм принесли три рази поїсти й на першу вимогу виводили за потребою.

На третій день, коли батько намірився розповісти все, аби випустили доньку, прийшов порятунок, якого вони й не чекали.

Великі двері з гуком відчинилися, на порозі стояв Сенеєв і на свій манір кричав:

– Как, посадили моего лучшего врача?! А с кем я, по-вашему, генералов лечить буду?!

За ним у кімнату задріботів чоловік у цивільному. Тут погляд Петра Івановича зупинився на Ганні-Софії, і він продовжив свою голосну тираду:

– И ребенка с ним держите! Вы что?! – видно було, що він шукав слово, яке мало повністю висловити гнів і яке можна було б ужити при дівчині.

Мабуть, Сенеєв не знайшов підходящого слова, бо просто ширше відчинив двері й показав Василеві Захаровичу з донькою на вихід.

Більше стосовно цього інциденту їх ніхто не турбував. Та все одно батькові цей період життя дався дуже непросто й залишив глибокий відбиток і на поведінці лікаря, і на його зовнішності.

Навіть Ольга, повернувшись із Відня, підійшла до Ганни-Софії й промовила:

– Здав трохи позиції Василь. Та нічого, усе буде добре.

Ох, якби ще цьому добру хтось сказав, що воно має бути. Батько ще не раз згадував ці випадки й самого Петра Івановича. Приблизно через рік після війни він якось зустрів одного з військових лікарів, що приїхали із Сенеєвим, і запитав:

– Може, ви знаєте, як там Петро Іванович поживає?

Співрозмовник змінився на лиці й промовив:

– Кто, Сенеев? Расстреляли гада еще в сорок четвертом.

Побачивши спантеличене обличчя Василя Захаровича, лікар смачно сплюнув собі під ноги й продовжив:

– Японским шпионом, сволочь, оказался. Кто б мог подумать.

Лікар пішов своєю дорогою, а батько так і залишився стояти посеред тротуару.

Життя за німців було трохи спокійнішим. Ганна-Софія закінчила школу. Планувала вступати на медичний факультет університету, та гітлерівська влада закрила його. Натомість окупанти відкрили медичні фахові курси, які дівчина зрештою й закінчила.

Батько виявився правий і щодо нової влади, і щодо нацистів, які спочатку трохи позагравали з українцями, давши їм якісь надії на незалежність і свободу, та зрештою впровадили жорстку окупацію.

Одного вечора, важко дихаючи, прибігла Ольга. Довго не могла вимовити й слова. Лише трохи заспокоївшись, промовила:

– Петра заарештували.

– Хто? – поставила недолуге запитання Ганна-Софія.

– Хто? Німці.

Батько з донькою, як могли, заспокоювали Ольгу. Вона залишилася ночувати в них. А зранку побігла по установах шукати можливостей знайти чоловіка. Так тривало приблизно тиждень.

Та якось до неї прийшли друзі Петра. Це сталося вночі. Хтось тихо постукав у двері. Батько не спав, працював у кабінеті, тож відчинив двері. Перед ним стояли два чоловіки. Вони привіталися та попросили покликати Ольгу, щоб поговорити з нею. Батько запитав у відвідувачів: