Андрій Цінцірук - Коло Елу

Дмитро теж відчув це, міцно узяв її за руку й, дивлячись в очі, промовив:

– Бачиш, у нас із тобою схожі долі.

– У тебе залишився брат, а в мене – батько, – сказала дівчина.

– Так, але я не знаю, де зараз мій брат, – відповів Дмитро, – не бачив його вже кілька років.

Вони, узявшись за руки, перейшли дорогу, поруч прогуркотів трамвай.

– Навіть не знаю, чи він живий.

– Він в УПА? – Софія заглянула хлопцеві в очі.

Дмитро не відповів. Він підвів руку, подивився на годинник і промовив:

– От лихо, уже дев’ята година, час додому.

Справді, час пролетів непомітно. Над містом нависли сутінки.

Дмитро провів Ганну-Софію додому, сором’язливо потиснув їй руку й промовив:

– До завтра, – повернувся й пішов.

Дівчина ще довго дивилася йому вслід. У неї з’явилося безліч думок. Звичайно, вона спілкувалась із багатьма хлопцями і на роботі, і під час навчання. Хтось їй подобався, з кимось приємно було порозмовляти. Деякі парубки залицялися до неї, запрошували в кіно, дарували квіти. Якось навіть батько пожартував, що вже час прийшов на себе взяти відповідальність за якогось із тих «батярів». Дівчина вдала, що образилася, і відповіла:

– Щоб за когось нести відповідальність, потрібно її відчувати.

Василь Захарович не чекав такої відповіді і, чи то осуджуючи, чи, навпаки, розуміючи, похитав головою. Більше цієї теми він не зачіпав.

І от зараз уперше в житті Ганна-Софія відчула, що готова взяти на себе відповідальність. Хоча, мабуть, це смішно після одного дня знайомства. У цей момент дівчині надзвичайно бракувало мами. Та й Ольга була далеко. Їй елементарно не було з ким поговорити й порадитися.

У цей вечір Ганна-Софія ще довго не могла заснути. Час від часу вона вдивлялась у свій портрет на аркуші. Потім підвелася з ліжка, причепила малюнок на книжкову шафу й лише після того поринула в сон.

Наступного дня, зранку, дівчина вийшла разом із батьком із дому. Василь Захарович прямував на роботу, а Ганна-Софія вирішила піти на ринок, щоб купити свіже молоко, сметану та сир: вони з батьком полюбляли молочні продукти.

Виходячи з подвір’я на вулицю, вони в прямому сенсі наштовхнулися на Дмитра. Хлопець саме відчиняв хвіртку. Молодик від несподіванки трохи знітився, але одразу опанував себе, простягнув руку Василеві Захаровичу й промовив:

– Доброго дня, мене звати Дмитро.

– Василь Захарович, – відрекомендувався чоловік.

– Це мій товариш, – щоб внести ясність у ситуацію, промовила Ганна-Софія.

– Я так і зрозумів, – відповів батько й після паузи продовжив: – Я біжу на роботу, а ви – на ринок. Сподіваюся, Дмитро допоможе тобі принести сумки?

– Звичайно. – Хлопець вихопив сумку з рук Ганни-Софії. – Звичайно, допоможу.

Батько усміхнувся і, хитнувши головою, неспішно попростував вулицею.

Хлопець і дівчина деякий час ішли мовчки. Мовчанку порушив Дмитро.

– Я неправильно зробив, що прийшов? – запитав він.

– Та ні, – відповіла Ганна-Софія, – просто я розгубилася.

– Тепер я буду тебе зустрічати кожнісінький день. – Дмитро міцно взяв дівчину за руку.

А через дві години вони сиділи в саду й по черзі розповідали одне одному історії…

Трамвай проїжджав повз пологовий будинок, у якому Ганна-Софія колись народжувала дітей. Вона уважно вдивлялась у вікна, мов хотіла когось угледіти. На жаль, крім сірих віконних рам, жінка нічого не побачила. Та пам’ять невпинно повертала її до подій власного життя, старенька знову поринула в спогади…

Під час цього першого чи то, ба, уже другого побачення Ганна-Софія й Дмитро розповідали одне одному найпотаємніші речі. Люди, котрі бачилися вдруге в житті, розказували найзаповітніше, те, що ніколи б не довірили нікому чужому. Таким чином вони немов пов’язували себе невидимими нитками єднання, розуміючи, що розірвати їх уже неможливо.

Історія Дмитра вражала. Коли розпочалася війна, він та його брат Володимир, котрий був на два роки старшим, навчалися в політехнічному інституті. Трагедія з батьками перевернула їхнє налагоджене життя з ніг на голову. Тепер потрібно було самим піклуватися про себе. Хлопці цю біду переживали по-різному. Якщо Дмитро майже цілими днями сидів удома, намагаючись прийти до тями, то Володимир пропадав десь цілими тижнями. На запитання молодшого брата реагував агресивно, неначе спеціально провокував сварки.

Якось увечері Володимир повернувся додому й почав збирати речі, шукати документи. Дмитро тихенько підійшов до нього й запитав: