Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Проходьте, – з темряви долинув чоловічий голос.

Брати пішли на голос. Їх зустрів чоловік невеликого зросту. Обмінявшись привітаннями, вони зайшли в простору кімнату. Чоловік смішно перестрибнув через високу лаву та сів за стіл.

– Сідайте, – сказав незнайомець знову низьким голосом, що аж ніяк не пасував йому.

Почувши цей голос у темному коридорі, Дмитро уявив козака метрів зо два з величезними плечима й руками. А натомість перед ними сидів інтелігентний співрозмовник, який майже жіночими руками збирався щось записувати в грубий розгорнутий зошит. Щось схоже відчував і Володимир. Тому хлопці кілька секунд не наважувалися розпочати розмову.

– Слухаю вас, – повторив чоловік.

Брати розказали, чому прийшли. Чоловік, своєю чергою, розповів хлопцям про формування загонів, про ризики, які можуть спіткати їх. Володимир і Дмитро сказали, що не змінять рішення, і витягли документи. Єдине, про що попросив старший брат, щоб Дмитра записали під маминим прізвищем. Тож вони зареєструвалися за різними прізвищами. Дмитро так і не зміг дістати від брата пояснення такого вчинку, але не раз потім подумки дякував йому за це.

Уже за тиждень Володимир і Дмитро прибули до табору підготовки, розташованого в замку. Про табір хлопці наслухалися ще у Відні. Дмитро не раз собі уявляв, як виглядає ця місцина. Фантазія зображала то помпезну будівлю, чомусь дуже схожу на палац Потоцьких у Львові, то монументальні стіни з бійницями, як в Арсеналі.

Замок виявився не схожий ані на перший, ані на другий варіант. Це був величезний сірий будинок, оточений високим муром. За громіздкими дерев’яними воротами розгорталося просторе подвір’я. Воно й слугувало бійцям територією для проведення занять. Замок складався з двох частин: в одній були навчальні кімнати та їдальня, а в другій – приміщення для новобранців.

Братів поселили в одну кімнату та видали амуніцію. Перші дні на новому місці минули не надто легко. Особливо важко було Володимирові призвичаїтися до режиму дня. Та хлопці доволі швидко звикли до військового устрою. Вони вправно вивчали військову науку й знайшли нових товаришів…

Різкий поворот трамвая вивів Ганну-Софію з роздумів. Певний час жінка уважно вдивлялася в кожен будинок, немов боялася проминути будь-яку дрібницю. Та спогади знову заполонили її.

Хіба може вона забути, з яким виразом обличчя Дмитро розповідав, як українські вояки в чужому краї в замку біля далекого Відня раділи проголошенню Акта відновлення Української Держави? Як кожному з них хотілося бути в той час у Львові?

Дмитрові не довелося довго воювати. У другій сутичці він дістав поранення в ногу. Його доправили до шпиталю. Була небезпека зараження крові. Лікарі змогли врятувати ногу, але на все життя він залишився кульгавим.

У надзвичайно важкій розмові, застосовуючи жорсткі аргументи, Володимир переконав брата повернутися до Львова. Тож Дмитро поїхав на Батьківщину, а Володимир продовжив воювати. Відтоді брати більше не бачилися. Лише інколи старший брат передавав звісточку з товаришами, що поверталися додому. Згодом і ця ниточка обірвалася.

З часом Дмитро продовжив навчання в «Політехніці». Саме зміна прізвища допомогла йому не потрапити в розробку спецслужб. А можливо, вони просто «недопрацювали».

Трамвай різко пригальмував біля світлофора. Ганна-Софія виринула з роздумів. Вона поглянула у вікно й побачила будівлю, яка й досі в багатьох людей спричиняла спазми в животі. У цій споруді зараз розташовувалася СБУ, а колись – славнозвісний КДБ.

Ні, Ганна-Софія особисто там не була, та якось зустріла одного працівника «спецслужб», і він завдав їй багато лиха. Так, його ім’я, прізвище та звання вона пам’ятала й досі. Майор Василій Барсуков.

Трамвай плавно проїхав повз довгу споруду, а старенька немов повернулася в минуле.

Усе відбулося навесні 1947 року. Ніщо не віщувало біди. Якось травневого дня до них прийшов молодий лейтенант із блокнотом у руках. Як згодом з’ясувалося, побував військовий і в сусідів. Він оглянув подвір’я і, підійшовши до батька, запитав:

– Можно дом осмотреть?

– Навіщо? – запитав тато.

– Так положено, – трохи розгубившись, відповів військовий.

– Що саме ви хочете подивитися? – поцікавився Василь Захарович.

– Я осматриваю все дома на улице, – оговтавшись, відповів лейтенант, – записываю, что и как.

Батько хотів ще щось сказати, але махнув рукою й дозволив зайти в дім. Лейтенант швидко обійшов кімнати й майже вискочив із будинку. Зробив якусь позначку в блокноті й, задоволено цмокнувши, сказав: