Андрій Цінцірук - Коло Елу

Дівчата повільно, долаючи натовп студентів, підійшли до хлопців. Василь нарешті побачив їх і радісно кинувся до Іванки.

– Принесла. – Він спочатку вихопив книжку з рук дівчини, а потім почав крутити наречену на руках. – От бачиш, я казав, що в мене найкраща дівчина, вона здогадається принести книжку, – звернувся він до товариша.

– Я й не заперечував. – Хлопець відкинув пасмо чорного, мов смола, волосся й знову втупив погляд у конспект.

– Не бурчи, – сміючись, крикнув Василь і, привітавшись із Ганною-Софією, додав: – Знайомся, це подруга Іванки – Ганна-Софія.

Хлопець звів очі й уважно подивився на дівчину, а потім різко підвівся й простягнув руку.

– Я Дмитро.

Дівчина, трохи знітившись, подала руку та кивнула. Зрештою компанія вмостилася на лавці. Василь та Іванка жартували. Закохані не зводили очей одне з одного. Ганна-Софія слухала молодих людей, час від часу долучалася до розмови, вставляючи репліку, а сама непомітно розглядала Василевого приятеля.

Дмитро був худорлявий, середній на зріст, але від нього йшла неймовірна енергія. Тому Ганна-Софія під час розмови вряди-годи вдивлялася в Дмитрове обличчя. Та хлопець наче й не слухав їхньої розмови, не реагував на жарти, лише інколи спроквола кидав розсіяний погляд на неї. Так тривало приблизно хвилин двадцять. Потім прибіг товариш хлопців і покликав в аудиторію, голосно заявляючи:

– Швидше. Степанович уже чекає!

Хлопці різко підвелися й мовчки побігли до входу в університет. Василь на ходу махнув на прощання дівчатам рукою, а Дмитро, уже відчинивши двері, круто повернувся назад. Підійшов до подруг і на секунду застиг у роздумах, а потім рішучим рухом вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо та передав Ганні-Софії, сказавши:

– Дуже приємно було познайомитися. Ти надзвичайно красива.

Дівчина розгубилася від таких слів, проводжаючи хлопця поглядом. Та Іванка зі сміхом вихопила аркуш із руки й побігла вперед. Ганна-Софія кинулася за нею. Коли вони проминули натовп людей і завернули в парк, подруга зупинилась і запитала:

– Ага, записка?

– Та ніяка це не записка, – ледь зашарівшись, відповіла Ганна-Софія. – Він на мене навіть не дивився.

– То можна я розгорну, подивлюся? – весело запитала Іванка.

– Звичайно, – відповіла Ганна-Софія.

Дівчина розгорнула аркуш і змінилася на лиці.

– А ти кажеш: навіть не дивився. – Іванка простягнула аркуш Ганні-Софії.

З паперу на дівчину дивилися великі карі очі, і в чітких лініях малюнка вона впізнала себе. Схожість була неймовірною. Саме в цей момент вона відчула те, що описують по-різному: хтось – як любов із першого погляду, хтось – як момент істини, коли відчуваєш, що знайшов другу половинку. Цей портрет, накреслений звичайним олівцем, вона пронесла через усе життя.

Дівчина й хлопець зустрілися через годину. Ганна-Софія вмовила Іванку дочекатися хлопців із занять. Подруга трішки подражнилася, але потім радісно погодилася.

Дівчата чекали хлопців у дворі університету. Василь та Іванка, делікатно вирішивши не заважати молодим людям налагоджувати стосунки, попрощались і пішли. Ганна-Софія подякувала Дмитрові за портрет. Хлопець трохи засоромився, а потім запропонував:

– Пройдімося.

– Добре, – відповіла дівчина, і, як згодом вони жартували, гуляння затягнулося на довгі роки.

Але це було потім. Цього дня Ганна-Софія та Дмитро довго прошкували вузенькими львівськими вуличками, розповідаючи одне одному про себе.

Дмитро трохи накульгував на праву ногу. Віджартовувався, що його вкусив собака. І лише значно пізніше дівчина дізналася правду.

Хлопець ішов мовчки. Ганна-Софія ніяково намагалася розпочати розмову. Та згодом Дмитро розговорився. Молоді люди згадували дитинство. З’ясувалося, що вони навчались у сусідніх школах.

– От бачиш, ми могли зустрітися значно швидше, – сказала Ганна-Софія.

– Можливо, – відповів хлопець і, замислившись на кілька секунд, додав: – Швидше – це не завжди вчасно.

Ця фраза змусила Ганну-Софію зупинитися.

– Так, ти правий, це ти чудово сказав. – Дівчина ще раз повторила: – Швидше – це не завжди вчасно… А я в цьому районі й надалі живу з батьком, – продовжила вона розмову.

– Я тепер живу в тітки в іншій частині міста, – Дмитро пішов повільніше, – мої батьки загинули. – Запанувала пауза, але хлопець повів далі: – Тато з мамою на початку війни потрапили під обстріл. Залишилися ми з братом самі.

– У мене також мама померла, ще давно, під час пологів. Коли я народилася, – сказала Ганна-Софія і раптом відчула, що зараз заплаче.