Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Куди ти збираєшся?

– Що?! – немов упійманий на гарячому, злякано вигукнув Володимир, та, побачивши брата, продовжив збиратися й додав: – От налякав…

– Куди ти збираєшся? – перепитав Дмитро з притиском.

– Куди, куди?! – закричав Володимир. – Куди хочу, туди й іду.

Хлопець зі злістю почав закривати стареньку валізу, у яку жужмом поскидав безліч речей.

– Ти що, тато мені чи мама, щоб питати, що я роблю?! – кричав Володимир, замикаючи замок у валізі.

Зрештою валіза перевернулася, і речі висипалися на підлогу. Хлопець спересердя копнув її ногою й несподівано розридався. Так, просто розридався. Для Дмитра це стало цілковитою несподіванкою. Він підійшов до брата, обняв його за плечі й відчув, що й у нього мокрі очі. Несподівано накотилися спогади про дитинство та батьків. Брати проговорили всю ніч. Під час розмови з’ясувалося, що Володимир зібрався до Відня. Хлопець випадково зустрів однокласника, котрий навчався в Австрії. Той розповів, що записався в батальйон Організації українських націоналістів. Як виявилося згодом, це був другий батальйон організації під назвою «Роланд». Цей підрозділ був створений ОУН за домовленістю з німецьким військовим керівництвом для боротьби з радянськими військами.

– І що, ти поїдеш у Відень? – чи то запитав, чи то ствердив Дмитро.

– Звичайно, – знову запально відповів брат. – Звичайно, ми мусимо помститися за батьків.

– Ми… отже, я їду з тобою?

– Ні, хтось повинен залишитися тут.

– Нізащо! Або ти береш мене із собою, або нікуди не їдеш, – уже з притиском заговорив Дмитро.

– Яким чином ти мене затримаєш? – знову агресивно заговорив старший брат, але різко осікся й примирливо продовжив: – Можливо, ти й правий, що нам потрібно їхати вдвох.

– Коли ти збираєшся їхати і як добиратися? – з цікавістю розпитував молодший брат.

– Їдемо післязавтра, – повідомив Володимир, – поїздом.

– Зрозуміло, – міркуючи, сказав Дмитро. І одразу ж запитав: – А де взяти грошей?

У хлопців зовсім не залишилося грошей. Вони ледь перебивалися з дня на день, із сумом згадуючи часи, коли були живі батьки. Навіть у дорослому віці брати не задумувалися над такими питаннями, як кошти чи їжа. Зараз у скруті їх часто рятувала мамина сестра. Вона жила сама, тож опікувалася ними.

– Я тут трохи назбирав, – витягнув невеликий пакунок Володимир, – але цього мало. А якщо й ти їдеш, то й поготів не вистачить.

Дмитро вийшов із кімнати й через кілька хвилин повернувся з невеликими заощадженнями. Хлопці перерахували гроші. Бракувало трохи більше, ніж половини.

Дмитро ще раз вибіг у сусідню кімнату й повернувся з кількома книгами.

– Ось що ми продамо, – він переможно підняв фоліанти над головою.

– Ти хочеш продати батькові енциклопедії? – трохи знітившись, промовив Володимир.

– Заради такої справи, звичайно. – Хлопець акуратно поставив книги на стіл. – Тим більше, батько подарував їх нам.

– Ну, не нам, а тобі після вступу в інститут, – уточнив старший брат.

– Ні, нам, просто він чомусь думав, що мені енциклопедія більше допоможе в житті, – відповів Дмитро. – А тобі він подарував свій улюблений велосипед.

– О, велосипед! – одночасно вигукнули хлопці і, зірвавшись із місця, вибігли з кімнати…

Увечері вони вже мали потрібну суму на подорож. Звичайно, книги та велосипед вдалося продати за половину ціни, але хлопці були задоволені й тим. Нікому не сказавши жодного слова, вони вперше в житті вирушили в самостійну подорож.

Весняний Відень зустрів братів чудовою погодою. У доброму настрої вони крокували містом і підбадьорювали себе жартами. У мандрівників було стійке відчуття, що вони навіть не залишали рідного міста. Звичайно, Відень відрізнявся від Львова, але то тут, то там із провулків виринали будинки, обриси яких нагадували львівські будівлі.

Володимир знайшов аркуш з адресою, і хлопці почали шукати Ляндштрассер-Ґауптштрассе. Зрештою брати дісталися до потрібної адреси й підійшли до вказаного будинку. Однак, побачивши його, трохи розгубилися. Перед ними стояв невеликий приватний особняк. Хлопці здивовано зупинилися.

– Ти добре подивився, це саме тут? – іще раз перепитав Дмитро.

Та хлопець не встиг отримати відповіді. Двері будинку відчинилися, і звідти вийшло троє молодих людей. Вони щось жваво обговорювали українською мовою.

– Мабуть, таки тут, – сам собі відповів Дмитро.

Хлопці несміливо постукали у двері. Проте ніхто не відчинив. Тоді Володимир натиснув на клямку, і двері відчинилися. Брати увійшли в дім.