Андрій Цінцірук - Коло Елу

Отож у результаті взяли вони найнеобхідніше. Батько переживав за бібліотеку, яка була досить велика. Він обережно взяв зв’язані книги й поніс до машини. Дорогою його перестрів солдат і закричав:

– Товарищ майор, а это пусть берут?!

Барсуков повільно підійшов, витягнув котрусь книгу.

– И что тут у нас? А, книги. Пусть забирают это барахло, – і, навіть не розгорнувши фоліант, жбурнув у кузов.

Коли все, «что им надо», на думку майора, було спаковане, солдати заскочили в кузов, і машина поїхала.

На Барсукова чекала машина з водієм. Він крикнув у бік колишніх господарів:

– Чего ждем? Садитесь и поехали.

Коли всі сиділи в авто, майор щось згадав. Почав копирсатися у величезному портфелі на сидінні. Витягнув звідти погруддя Дзержинського й швидким кроком повернувся в будинок. Через кілька секунд задоволений вийшов і промовив:

– Вот теперь порядок, Феликс Эдмундович стоит на моем рабочем столе в моем кабинете.

Нарешті Борсуков вмостився на сидінні, і вони рушили. А через декілька хвилин уже були на місці. Солдати розвантажували машину й носили речі нагору. Піднялися й Василь Захарович із донькою. Ось так Ганна-Софія зайшла у квартиру, у якій потім прожила більше ніж півсторіччя. У цій квартирі завтра вона відзначить і свій дев’яностий рік народження. А в той час їй, ще зовсім молодій дівчині, було тільки двадцять три.

Батько заходив у цей будинок уперше, а вона, Ганна-Софія, тут уже була. Один раз. Але це було її великою таємницею, про яку не знав ніхто, навіть батько. Єдиний, кому вона розповіла цю історію, був Дмитро. Хлопець пропустив події з переселенням, тому що його не було у Львові.

Дмитро повернувся наступного дня. Засмаглий, веселий, життєрадісний хлопець зустрів Ганну-Софію з квітами. Натомість вона, побачивши його, розридалася.

Цього дня вони довго прогулювалися парком, і вона йому розповіла і про вимушений переїзд у нову квартиру, і про те, що раніше була у своєму новому помешканні. Вона якось зустріла майора Борсукова біля костелу, і він їй запропонував подивитися «новое жилье». Вона відмовлялася, та він наполягав:

– Посмотришь, может, что не так. А мои солдатики и побелить могут, двери, пол покрасят.

Коли вони зайшли у квартиру, майор одразу ж почав зачиняти двері, щоб дівчина не змогла вийти. Та двері й замок були настільки старими, що Борсуков не зміг замкнутися зсередини. Це й урятувало Ганну-Софію. Майор однією рукою узяв дівчину за талію, а другою затулив їй рот, прошепотівши:

– Подумай, девочка. Если сейчас согласишься, может, и дом оставлю.

Він почав лапати її за груди. Від нього несло перегаром та квашеною капустою. Цей запах вона потім іще довго згадувала.

Ганна-Софія на якусь секунду розслабилася, Барсуков зрозумів це як згоду й послабив хватку. Та дівчина з усієї сили штовхнула його на крісло, що осиротіло стояло посеред кімнати. Очевидно, і спожитий майором алкоголь дався взнаки, тож він, перечепившись, упав на підлогу. Ганна-Софія швиденько втекла. Це було за кілька днів до переїзду.

Дмитро слухав історію й шаленів. Казав, що підстереже Борсукова й відлупить. Дівчина заледве домоглася від нього дати їй слово, що не наробить дурниць, адже цим він себе погубить.

Але є справедливість на світі. Приблизно через два місяці знайшли майора Барсукова в будинку, у батьковому кабінеті, мертвим, з проламаною головою. Поруч лежало закривавлене погруддя Фелікса Едмундовича. Ним, «великим человеком», Барсукову й пробили голову. Про це Василеві Захаровичу розповів генерал Сурдов.

Василя Захаровича також викликали на допит, але він мав алібі. У той час, коли вбили Борсукова, лікар був на нічному чергуванні. Його бачили багато свідків, серед них колеги й високопосадовці, що лікувались у лікарні.

Окрім того, ширилися чутки, що в ці дні біля будинку бачили Ольгу. Начебто вона таким чином помстилася за родину. Ганна-Софія з батьком сумнівались у цьому, бо Ольгу вони самі не бачили понад рік.

Той рік змінив багато в житті Ганни-Софії. Батько надзвичайно близько до серця взяв переселення. Він частіше залишався на роботі. Сильно змарнів, постарів. Ганна-Софія часто відчувала від нього запах спиртного. Колись він також міг випити чарку, але дуже рідко, лише на свята. Тепер це повторювалося чи не щодня. А коли дівчина спробувала поговорити на цю тему, він, навіть не дослухавши, одягнувся й пішов із хати. Майже тиждень жив на роботі, у лікарні.

У листопаді Василь Захарович застудився. Він не лікувався, хвороба настільки загострилася, що кашель чули сусіди на першому поверсі. З кожним днем батько більше й більше марнів, і його вже не могли врятувати. У грудні, не доживши десяти днів до Нового року, Василь Захарович помер.