Андрій Цінцірук - Коло Елу

Але коли Остапові виповнилося років десять, він навідріз відмовився йти до церкви, аргументуючи це тим, що піонер. Батько намагався переконати сина жартами. Та хлопець і слухати не хотів нічого. Одна така розмова завершилася величезною сваркою, після якої Остап на кілька днів пішов із дому.

А одного дня син прийшов зі школи радісний, мов світився весь.

– Розказуй, що сталося, – запитав батько й сам же жартома відповів: – Мабуть, закохався.

– Ні, – пхикнув Остап, – краще. Мене одного з класу приймають у комсомол. Швидше від усіх. Уявляєте?

– Уявляємо, – відповів батько і якось розгублено подивився на дружину.

Ганна-Софія кивнула головою, заспокоюючи чоловіка, і повела розмову далі:

– Остапчику, синочку, ми, звичайно, за тебе раді. – Та, зробивши доволі велику паузу, продовжила: – Ми всі зараз пообідаємо, а потім батько піде з Вірусею на прогулянку, а ми поговоримо.

– Добре. – Син уже сидів за столом і руками хапав із тарілки ще гарячі вареники.

Родина сіла за стіл. Дмитро їв мовчки й на запитання дружини тільки кивав головою.

«Образився», – подумала жінка.

Та вона знала, що робила. Розмова з Остапом мала бути непростою. Дмитро міг просто не витримати й зірватися. Звичайно, він ніколи й пальцем не торкнувся б сина, але прикрикнути міг. А крик навряд чи сприяв би кращому розумінню. Та, схоже, чоловік зрозумів її сам. Пообідавши, підвівся з-за столу, підійшов до дружини, поцілував у щоку і, підбадьорюючи, потиснув лікоть.

– Усе, дякую за обід, – промовив він, виходячи з кухні. – Іду будити манюню, і ми пішли на прогулянку.

Ганна-Софія взялася мити посуд. Остап узяв у руки рушник. Певний час вони мовчали, і, лише коли скрипнули двері, зачинившись за батьком та Вірусею, Остап запитав:

– Мамо, про що будемо розмовляти?

Ганна-Софія ще трохи помовчала, думаючи, як правильно розпочати розмову.

– Сину, ти знаєш, як ми з батьком пишаємося тобою? – промовила мати. – Ти дуже добре вчишся, у школі всі тебе хвалять. Єдине, що нам не подобається, – твоє захоплення комсомолом і тими всіма їхніми справами.

– Їхніми? – здивовано перепитав син. – А ми що, не тут живемо? Хіба, як ви кажете, мамо, не вони дають нам усе: і освіту, і медицину?

І він почав говорити тими добре завченими фразами, які в школі вкорінювали в його свідомість упродовж тривалих років. Ганна-Софія не перебивала сина, але майже не слухала його. У жінки чомусь невчасно виникло запитання, хоча ні, мабуть, саме в цей момент воно й мало з’явитися: «Як сказати Остапові про його бабусю Ольгу та дядька Володимира?»

– Мамо, ти мене не слухаєш? – мов зі сну вихопив її голос сина.

– Та ні, слухаю, – відповіла вона. – А тепер ти послухай мене.

Вона давно вирішила розказати синові про сімейні традиції та членів родини.

– Тепер я тобі дещо розповім, а ти сам зробиш висновок. Але якщо стоятимеш на своєму, усе, що я скажу, забудеш назавжди.

– Звичайно, мамо, – Остап пригорнувся до неї, – ти ж знаєш, як я всіх вас люблю.

І вона почала розказувати. Говорила довго. Згадала все. Як переслідували Ольгу, як загинули Дмитрові батьки, ким насправді був його дядько Володимир. Розповіла про голодомор в Україні 1932–1933 років, як помирали в муках люди, пухли з голоду маленькі діти. Розказала, як потім заарештовували людей, і це були не чужі люди – сусіди та знайомі; розказала вона й про видатного «героя» – товариша майора Барсукова. Усе розповіла. Ця інформація немовби заповнювала кухню чимось темним та страшним. Вона вже майже не бачила обличчя сина. Нарешті зрозуміла, що надворі сутеніло. Але Ганна-Софія та Остап продовжували сидіти в темряві, і син мовчки слухав страшну історію. Єдине, про що не сказала мати синові, – про батька. Тому що не знала, як Остап сприйме почуте. Боялася, що батько й син можуть стати чужими.

Ганна-Софія закінчила розповідь. Остап мовчав. Саме в цей момент почувся шум у коридорі. З прогулянки повернулися Дмитро й Віруся.

– Агов, тут є хтось? – жартома запитав Дмитро. – Можна ми вже зайдемо, а то нам стало холодно й страшно гуляти. Правда, доню?

З коридору долинув веселий сміх Вірусі.

Зрештою розмова нічого не змінила в поведінці Остапа. Він вступив у комсомол, пропадав на шкільних зборах і гордо носив значок ВЛКСМ.

Але життя йде своїм звичаєм, і сталася подія, що знову змінила вже внормований ритм у їхній родині. Народилась Ольга. Це була пізня дитина, яку, якщо чесно, уже ніхто не чекав. Дівчинка одразу ж збурила їхнє спокійне життя.