Андрій Цінцірук - Коло Елу

Та все по порядку. Одного дня Ганна-Софія дізналася, що вагітна. Це дуже збентежило жінку, адже вона відсвяткувала сорокаріччя. Остапові виповнилося п’ятнадцять, і вони з чоловіком не раз жартували, що скоро будуть бавити внуків. У Дмитра була «підступна мрія». Він казав:

– Якщо ми не змогли правильно виховати сина, – маючи на увазі захоплення «коммунистическим будущим», – то внуків ми їм не віддамо, – і чоловік смішно погрожував комусь невідомому кулаком.

Однак, як міркувала Ганна-Софія, плани доведеться стрімко змінювати. Насамперед потрібно було розповісти Дмитрові, що вагітна. Жінка довго вибирала вдалий момент, але врешті просто сказала:

– Я вагітна.

Потрібно було бачити обличчя чоловіка. Таке не забувається ніколи. Звичайно, вона повідомляла йому таку новину вже двічі. Але це було трохи інше. Вони чекали цих моментів. Тішилися, раділи. Але зараз це було неочікувано.

Дмитро замовк, а згодом, усвідомивши почуте, різко кинувся до неї, обхопив її руками та закрутив в обіймах.

– Та це дуже добре!

– Ти справді радий? – спантеличено запитала Ганна-Софія.

– Звичайно. Ще й який радий, – відповів чоловік.

Те, що ця дитина буде відрізнятися від попередніх, Ганна-Софія зрозуміла ще під час вагітності. Якщо двох старших дітей вона виносила, навіть не відчуваючи, то це немовля вимучило жінку. Ольга – а вони із самого початку вирішили назвати дівчинку (якщо народиться дівчинка) на честь тітки Ганни-Софії – не хотіла спокійно сидіти в животі, постійно нагадувала про себе. Важко проходили й пологи. Під час народження дівчинка виходила ногами вперед. Та зрештою дитина народилася здоровою. Ганна-Софія з немовлям повернулася з пологового будинку щасливою.

Але маля було неспокійним. Оля постійно кричала, не хотіла їсти, вимагала, щоб біля неї хтось постійно перебував. До її виховання були залучені всі члени родини – мама, тато, братик і сестричка. Так, мама постійно була з нею, годувала, змінювала пелюшки та колисала, тато прокидався ночами й бавив доньку, щоб утомлена мама трохи відпочила, Остап у вільний час носив дівчинку на руках, Віруся гойдала, співаючи колискових. Їхня спокійна квартира перетворилася на пекло.

Одного вечора, коли діти заснули, утомлений Дмитро підійшов до дружини, обняв її й тихо промовив:

– Ти знаєш, а в нас до того ніби й не було дітей…

– Що ти маєш на увазі? – спантеличено запитала жінка.

– От дивися, мені завжди на роботі хлопці розповідали, як важко з малою дитиною, як немовля спати не дає. Я завжди думав, що вони перебільшують, адже ми зі своїми старшими двома не мали жодних проблем. А зараз, коли народилася третя дитина, я вперше відчув, що таке немовля.

Ганна-Софія голосно розсміялася. Та чоловік сердито прикрикнув на неї, щоб не розбудити Олю. Жінка розсміялася ще голосніше й сказала:

– Ти бачиш, як ми її боїмося, – і, стишивши голос до шепоту, жартома додала: – Отже, Оля мала народитися, щоб і ми себе відчули повноцінними батьками.

І вони відчули, вони це відчували постійно. Щойно Оля стала на ноги, з неї не можна було зводити погляду: відвернувся на секунду – щось трапилося: то вона в калюжі, то до гарячої каструлі тягнеться, а то на височезний стіл залізе.

Таким чином дівчинка й зростала. Оля була, як кажуть сьогодні, гіперактивною дитиною. Її гіперактивність стосувалася буквально всього. Наприклад, читати Оля почала в чотири роки. Не раз батьки спостерігали, як маленька донька підходила до книжкової шафи, навмання витягала будь-яку книгу, перевальцем прямувала до письмового столу, сідала за нього й читала. У той момент її не було чутно годинами. Дівчинка читала все, що траплялося на очі.

Одного разу Дмитро покликав дружину й тихенько привів її до столу, за яким сиділа донька. Ганна-Софія уважно прочитала назву книги, що лежала перед дитиною, й остовпіла. Ольга уважно маленьким пальчиком водила по сторінці медичної енциклопедії. Не стримавшись, жінка тихенько засміялася. Ольга почула смішок, повернулася до батьків, окинула їх дорослим поглядом, повільно підвелася, згорнула книгу й безапеляційно заявила:

– Я йду на прогулянку.

Дмитро приречено поплентався за нею надвір.

Час минав, Остап із відзнакою закінчив школу. Хлопець оголосив, що вступатиме у військове училище. Хоче бути офіцером і захищати Батьківщину. Навчатиметься в Одесі, щоб бути самостійним. Батьки не заперечували. Лише Дмитро чи то з докором, чи із сумом тихенько кинув: