Андрій Цінцірук - Коло Елу

Ці дні були, мабуть, найважчими в житті Ганни-Софії. Вона залишилася у світі сама. Якби не Дмитро, дівчина не вижила б. Хлопець допомагав у всьому, підтримував, піклувався й зрештою освідчився їй. Через рік по смерті батька вони одружилися. Дмитро переїхав до неї. На той момент він жив разом із тіткою в маленькій кімнатці. Квартиру його батьків забрала радянська влада, аргументуючи тим, що його брат – бандерівець.

Трамвай під’їжджав до зупинки «Парк культури». Львів’яни люблять це місце. Передусім діти. Ганна-Софія пригадала, як вона із сім’єю не раз приходила сюди у вихідні дні. Спочатку з дітьми, а потім з онуками. Ще коли був живий Дмитро, то не раз згадував, як вони гуляли парком, дивилися демонстрацію моди (як тоді називали – «покази досягнень легкої промисловості») і їли шашлики з металевих гофрованих тарілочок.

А внук Дмитро найбільше полюбляв кататися на оглядовому колесі. Підійде, притулиться й просить:

– Покатаймося на великому колі.

Ганна-Софія купувала морозиво, вони сідали в чарунку на лавки й підіймалися в голубу височінь. Дмитрик завжди розглядав краєвид і, вказуючи рукою, запитував:

– Бабцю, а що там таке?

І вона розповідала хлопчикові, а він завжди уважно слухав. Не раз Ганна-Софія ловила себе на думці, що не впевнена, кому ці прогулянки більше подобалися – їй чи внуку.

Трамвай саме проїжджав повз стіну, на якій на чорному фоні великими жовто-блакитними буквами було написано «НЕБЕСНА СОТНЯ».

В очах старенької з’явилися сльози. Ох, якби хто знав, скільки вона їх виплакала за ті страшні зимові дні. Сама вже й не думала, що може так плакати. Була впевнена, що після смерті чоловіка та сина сліз не залишилося.

Коли почалася Революція гідності, Дмитро одразу ж поїхав до Києва. Вона не затримувала його. Пам’ятала, коли майже десять років тому він іще студентом їздив на Помаранчеву революцію, сама давала йому відкладені з пенсії гроші на дорогу й харчування. Дотепер вона пам’ятає, який був у нього вигляд після повернення зі столиці. Він казав:

– Бачиш, таки правда перемогла. Таки не може зек бути президентом у нас, українців. Ти ж сама не раз розповідала про дідуся Дмитра, прадідову сестру Ольгу та її чоловіка. Скільки ж людей загинуло за Україну. Хіба вони зрозуміли б, якби народ прийняв такого президента?

Та що казати, вона раділа та вірила разом із ним у перемогу, в Україну. Але не так сталося, як гадалося. Усе перевернулося з ніг на голову, і зек таки став президентом. Тому, коли до неї приїхали Дмитро зі своєю дружиною Галею й заявили, що їдуть до Києва, вона не відмовляла. Бачила, як владна верхівка віддала наказ бити мирних мітингувальників. Такого ще не було. Звичайно, за Радянського Союзу саджали, били й убивали. Але робили це нишком: вистежували, виловлювали, засилали в табори. Втілювали це в життя послідовники «великого человека Феликса Эдмундовича». Що з них узяти! А тут на очах у мільйонів людей влаштували бійню… Та й кого били – дітей, студентів.

Ганна-Софія завжди вважала себе доброю людиною, вона не вміла ненавидіти. Та, дивлячись на екран телевізора, спіймала себе на думці, що могла б убити. Так, убити отого огрядного беркутівця, який із диким оскалом, мов розважаючись, лупив юних хлопців та дівчат палицею по голові. На якусь мить камера впіймала його лице. Старенька заніміла. Схоже обличчя переслідувало її все життя. Ох, дуже він був подібний на майора МГБ Василя Барсукова. Вона зрозуміла, що таких «барсукових» залишилося ще чимало й сьогодні.

Ганна-Софія практично не відходила від телевізора. Одного разу, пізно ввечері, до неї зненацька приїхала Віруся й застала біля телевізора. Жінка не могла підвестися з крісла. У неї підвищився тиск. Донька пригрозила, що забере телевізор. Ганна-Софія була змушена пообіцяти, що не буде дивитися новини.

Коли прийшла звістка з Майдану про перших убитих, її серце обірвалося. Вона заходилася телефонувати на стільниковий Дмитра. Та в рурці неживий жіночий голос відповідав, що абонент поза зоною зв’язку. Це продовжувалося добу. Вона не знає, як прожила ці двадцять чотири години. І коли у квартирі задзвонив телефон, довго не наважувалася взяти слухавку. Боялася поганої новини. Тепер вона усвідомила, що, як і багато років тому, залишилася сама. І єдине, що тримає її на цьому світі, це, як і тоді, шістдесят п’ять років тому, Дмитро. Тільки тоді це був її коханий, майбутній чоловік, а тепер – їхній внук. Звичайно, вона мала дочок та ще трьох внуків, котрих дуже любила. Та Дмитро був частинкою її серця.