Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Так, сину, я свого часу також ішов захищати свою Батьківщину.

Батьки попрощались із сином; що могли, дали хлопцеві в дорогу, і Остап вирушив у самостійне життя.

Син спочатку надсилав по кілька листів на тиждень. Жалівся матері, що трохи важко. Та з часом, коли звик на новому місці, звістки стали рідшими гостями в їхній квартирі. Щоправда, упродовж навчання писав листи кожні два тижні.

Віруся також училася добре. Дівчина не завдавала турбот батькам. Учителі її хвалили, сусіди не оминали сказати, яка добра й спокійна дитина, скоса поглядаючи на молодшу Олю.

Настав час, і молодша донька пішла в перший клас. Ганна-Софія й Дмитро хвилювалися, як ніколи раніше. Але Оля відразу взялася за науку. Звичайно, час від часу траплялись якісь інциденти, проте рідко.

Зрештою діти дорослішали. Остап закінчив військове училище й був відряджений у Забайкальський округ. За радянського часу надзвичайно дивно відбувався розподіл після навчання. Система робила все для того, щоб переміщати людей, родини, нації, направляючи їх з одного місця в інше. Росіян присилали сюди, в Україну, українців – у Росію, Казахстан. Насамперед це стосувалося вихідців із Західної України.

Батьки намагалися поговорити із сином щодо розподілу під час короткої відпустки перед «вступлением в должность», та намарне. Остап торочив, що йому виказали велику довіру й призначили на відповідальну посаду. Яку саме, він не казав. Батько жартував, що це військова таємниця.

Отож, погостювавши кілька днів у батьків, лейтенант Остап Дмитрович вирушив у далеку дорогу на Забайкалля. Прибувши в округ, одразу ж написав, що влаштувався добре. Надалі писав регулярно, але рідше – раз на місяць.

Віруся закінчила школу й вступила в університет на хімічний факультет. Вона давно бачила себе вчителем.

Ольга переходила з класу в клас. І чим дорослішою вона ставала, тим більше турбувала батьків. Не успішністю, звичайно: вчилася вона відмінно.

Якось, коли Олі не було вдома, між подружжям відбулася доволі дивна розмова. У цей день Дмитро прийшов трохи швидше з роботи і, повечерявши, запитав у дружини:

– І що там, як наші дівчатка?

– Усе добре. У Вірусі вже практика в школі. Їй подобається. Це дуже добре, бо я хвилювалася, чи дасть вона собі раду з дітьми, бо наука й пробірки – це одне, а вчити дітей – інше. Але нічого, каже, що їй подобається викладання.

– Як Ольга? – чоловік спеціально назвав її Ольгою, а не Олею.

Отже, судячи з Дмитрового тону, розмова мала бути серйозною.

– У неї взагалі все добре, – при цих словах Ганна-Софія вийшла з кухні.

Дмитро трохи спантеличено дивився їй услід. Дружина повернулась із якимось зошитом у руках.

– Подивись у її щоденник, – передала вона чоловікові щоденник.

Дмитро акуратно, немов чекав якогось вибуху, розгорнув щоденник на тій сторінці, де була закладка. Сторінка була майже вся списана червоним чорнилом. За три дні тижня донька отримала дев’ять п’ятірок і три зауваження за поведінку.

– Оце так колекція, – знизав плечима Дмитро.

– Але оцінки найвищі. – Ганна-Софія сіла поруч із чоловіком та поклала голову йому на плече.

– Про це я також хотів поговорити, – продовжив Дмитро. – Вчиться вона на «відмінно», але якось не так, як Остап із Вірусею. Діти завжди сиділи за уроками. Коли не могли впоратися самі, зверталися за допомогою. Віруся, бувало, сиділа ночами. А ця прийде зі школи, книжки перекладе в портфелі й за читання. Як у дитинстві, читає все підряд. Художні книжки, енциклопедії, довідники. Коли вона вчить уроки?

– Удома вона все перечитала, тож відвідує бібліотеку. А уроки для неї, я так розумію, не проблема.

– Нічого, у старших класах понизить успішність. Там буде складніше.

Та минув рік, за ним другий, нічого не змінилося. Хіба що зауважень червоною ручкою стало менше. Вони майже взагалі зникли. Ольга продовжувала вчитися на «відмінно», майже не приділяючи урокам часу. Лише читала.

Одного разу Ганна-Софія не витримала й накричала на доньку:

– Олю, може б, ти підручники в руки взяла?

Ольга здивовано подивилася на матір, без слів підійшла до портфеля й простягла щоденник. Ганна-Софія його навіть не розгорнула: знала, що там лише п’ятірки, але продовжила розмову:

– Прошу, приділяй трохи часу урокам. Нам із батьком так спокійніше буде.

Наступного дня вона побачила доньку за підручником з геометрії. Далі в руках доньки з’явилася книжка, на палітурці якої було написано «Фізика». Так тривало кілька тижнів, поки одного разу на кухню не забіг збуджений Дмитро й простягнув їй книжку. Ганна-Софія спантеличено поглянула на неї.