Андрій Цінцірук - Коло Елу

Колона вирушила в дорогу, а село заридало. Плач було чутно чи не в кожній хаті. Плакали не тільки люди, а й тварини, птахи, дерева. Було таке враження, що небо стало сірішим, дерева опустили гілля, домашня худоба й птиця, що якимось дивом залишилася в господарствах, замовкла. І тільки собаки навперебій, мов змагаючись, один перед одним завивали цілими ночами.

За кілька тижнів усе заспокоїлося. Та не надовго. Прийшла перша похоронка, потім – друга, третя. Плач і надривний крик злились у чорно-сіру примару, що раз по раз кидала блискавки врізнобіч, немов заброда блукала селом, човгаючи з одного кінця в другий, і не могла знайти виходу. Інколи двічі заходячи в ту саму хату.

Одного весняного дня похоронка прийшла в наш дім. Маленький трикутник, який приніс поштар, провістив про загибель Петра. А до закінчення війни залишався місяць. Але, як з’ясувалося, це закінчилася їхня війна, а не наша.

Марія зробила коротку паузу й, ковтнувши з горнятка чаю, продовжила:

– Павло, котрого не взяли на фронт через неповноліття, довго ходив невтішно, не розмовляв навіть зі мною. Зникав кудись на цілий день, потім і на ніч.

А якось на наше подвір’я заїхала вантажна машина. З неї зістрибнуло кілька озброєних солдатів. З кабіни вийшов військовий й одразу запитав:

– Де він?

– Хто? – не одразу зрозуміла я.

– Син твій, Павло! – різко сказав незнайомець і, не чекаючи запрошення, зайшов у хату.

А я й сама кілька днів не бачила синочка. Згодом з’ясувалося, що він разом із хлопцями підпалив будинок, де військовики зберігали зброю й документи.

Син довго не повертався додому. Приблизно місяць. Один сусід розповів, що бачив його в місті.

Та якось уночі хтось тихенько постукав у вікно. Я виглянула й побачила свого синочка. Худого, обдертого, але живого. Цілу ніч ми сиділи в темряві й розмовляли. Павло сказав мені, що йде в ліс. А я ж знала, що це таке. Адже не одного парубка з навколишніх сіл привозили мертвими на вантажівках і скидали посеред села, не даючи поховати по-людськи. І лише вночі рідні, мов злодії, тихцем забирали тіло й таємно ховали.

Протягом трьох років тривало це пекло. Час від часу ночами приходив Павло, інколи й не сам. Я готувала їжу, вони забирали продукти і йшли, майже не розмовляючи. А я дивилась їм услід і молилася. Не знала, чи побачу сина живим іще раз, уважно вслухаючись у нічну тишу.

Щодня приїжджали військовики. Особливо зачастив капітан, командир яструбків. Він постійно кричав:

– Где твой сученыш?! – і обзивав мене такими словами, що я в житті не чула.

У селі ширилися розмови, що москалі ніяк не можуть упіймати хлопців. І начебто командує ними мій Павло. Хоча він був наймолодшим. Скільки б засідок не робили, як би ліс не прочісували, він виводив своїх побратимів із небезпеки. За таку кмітливість і хитрість дали йому прізвисько Лис.

Одного разу взимку хтось постукав у двері. Я відчинила. На порозі стояв незнайомий чоловік. Він привітався й попросив дозволу зайти.

– Заходьте, звичайно, – запросила я його в хату.

– Я від Павла, – незнайомець говорив пошепки і, роззираючись довкола, продовжив: – Він сьогодні прийде вночі. Просив приготувати вечерю.

Чоловік пішов, а я не знала, за що взятися. Та за годину в мене все пеклося, варилося й смажилося. Насунулися сутінки. Година за годиною, очікування перетворилося на справжнє пекло. Я сіла біля вікна й, вдивляючись у темінь, задрімала. Не знаю, скільки часу тривав мій сон, та розбудив мене сильний гуркіт. Розуміла: Павло так би не стукав. Доки я дійшла до дверей, вони їх виламали, а розчервонілий капітан, вимахуючи пістолетом, кричав на весь голос:

– Где он?!

Я мовчки дивилася на непроханого гостя.

– Где твой Лис? – Капітан окинув поглядом кухню і, побачивши готову їжу, кинувся до неї й почав розкидати по підлозі. – И что ты, старая ведьма, хочешь сказать, что себе это все приготовила? Бандитов кормишь?

У цей момент я зрозуміла, що мій син укотре оминув пастку, і зраділа.

Капітан із ревінням кинувся на мене, збив із ніг і почав копати, а потім потягнув до печі й притулив голову до розпеченої жаровні. Я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то відчула страшенний біль і запах паленого волосся. Цей шрам залишився в мене на все життя.

Марія обережно провела рукою по спотвореному шрамом чолі, мов хотіла переконатися, що це був не сон.

– За кілька днів знайшли капітана, повішеного на величезній вербі над сільським ставком.

Після цього випадку я більше не бачила сина. А за кілька тижнів приїхало до нас багато машин із військовиками. Робили велику облаву. Багатьох хлопців тоді впіймали й постріляли. Казали, що й сина мого також. Та я не вірила. Не приймало моє материнське серце цю звістку. Те, що немає на світі моїх Василя й Петра, я знала, відчувала. А за Павла була впевнена – живий.