Андрій Цінцірук - Коло Елу

Ганна-Софія незчулася, як поринула в читання. Вона сприймала написане жадібно, мов голодна людина, котра не їла тривалий час і хотіла насититися за раз. Жінка навіть не почула, як відчинилися двері й прийшов Дмитро. Чоловік застав її на підлозі поміж газет.

– Ти що робиш? – спантеличено запитав він.

– Присядь, – замість відповіді жінка вказала на місце поруч.

Дмитро підійшов до дружини й присів поруч. Узяв у руки часопис і присвиснув:

– Ого, і звідки в нас це добро?

– Я так розумію, що ти до газет стосунку не маєш. – Жінка пильно подивилася на Дмитра.

– Та ні, звичайно, – відповів чоловік, продовжуючи: – Хоча, мабуть, хотів би.

– Отже, у нас залишився тільки один варіант.

Доньку вони чекали, не знаходячи собі місця. Розмірковували, як повести розмову. Однак одразу домовилися, що не будуть сварити. Дмитро навів залізний аргумент:

– Сварити я її не буду, бо що я тоді хотів від Остапа? Єдине, що потрібно, – пояснити доньці, щоб була обережною.

– Погоджуюся, – з полегшенням видихнула дружина. – І ще мене цікавить, де вона ці газети взяла.

Донька прийшла додому, геть нічого не підозрюючи.

– У школі все добре, – ніби випереджаючи запитання батьків, промовила Ольга. – Мамо, а що в нас є їсти? Голодна, як вовк!

Дівчина забігла в кухню, та, побачивши, якими «стравами» застелили стіл, остовпіла.

– Знайшли, – усе, що вона спромоглася сказати.

– Так, знайшли, – повторив батько й, виправдовуючись, продовжив: – Цілком випадково, мама шукала підручник із хімії, а там знайшла це.

Ганна-Софія подивилася на чоловіка з осудом за м’якість, з якою він говорив до доньки, і вирішила повести розмову сама:

– Звідки в тебе газети?

– Знайшла, – промовила донька перше, що спало на думку.

– Не кажи дурниць, – підвищила голос мати.

– Так, я принесла. Я вже давно хотіла з вами поговорити. Я хочу знати правду. Читаю не тільки газети. Ось, сьогодні взяла.

Ольга вийшла в коридор за сумкою, повернулась і на ходу витягла якусь книгу, обгорнуту звичайною газетою. Дівчина поклала її перед батьками на стіл. Дмитро прочитав кілька заголовків часопису. Судячи з прочитаних кількох речень, це або «Труд», або «Правда».

Ганна-Софія перша наважилася розгорнути палітурку. На першій сторінці прочитала назву «Нарис історії ОУН». Унизу місто та рік видання – Мюнхен, 1968 р.

На кухні запанувала тривала пауза, яку порушив батько:

– Тепер поговорімо спокійно й серйозно. Ти розумієш, чим це може обернутися? Я не знаю, де ти береш цю літературу. Ти через два місяці переходиш у випускний клас. Тож коли тебе впіймають, це поставить хрест на твоєму житті. Майбутнього в тебе не буде – ні інституту, ні роботи.

– У нас усіх сумнівне майбутнє, – філософськи відповіла донька й продовжила: – Я нічого такого не роблю, просто читаю книги, цікавлюсь історією. І ніхто мене не впіймає. Я вже доросла, самі сказали, ще рік – і випуск. Усе буде добре.

У розмову втрутилася мати:

– Я надіюся, що ти все зрозуміла. Будь обачною.

На цих словах Дмитро встав з-за столу, обережно взяв книгу й попрямував до кімнати. Побачивши здивовані погляди рідних, пояснив:

– Іду читати. Я теж хочу знати історію.

Та через два тижні відбулася подія, яка показала, що Ольга ще не досить доросла й здатна на звичайні дитячі витівки.

Якось за буденними турботами непомітно настало 30 квітня. Весна в повну силу увійшла у свої права. Природа розквітла й тішила око. Надходило свято Першого травня. Ніщо не віщувало біди. Ганна-Софія була вдома. Ольга прийшла зі школи й сіла за книжки. Треба віддати належне дівчині, що перед іспитами батьки таки бачили в її руках шкільні підручники. Повернувся з роботи Дмитро. Родина почала вечеряти. Повечерявши й подякувавши, Ольга намірилася кудись збиратися.

– Ти куди збираєшся? – запитала мати.

– До подруги, – відповіла дівчина, – будемо разом вчитися. Повернуся пізно.

Батьки знали подругу Ольги. Вона жила в сусідньому будинку. Тож нічого незвичного не помітили.

З часом на вулиці почало сутеніти. Ганна-Софія й Дмитро дивилися телевізор. Та раптом у двері різко постукали. Подружжя переглянулося, мов запитували одне в одного, хто б це міг бути. Дмитро підвівся з канапи й пішов відчиняти двері. На порозі він побачив чоловіка у військовій формі, котрий тримав за руку Ольгу.

– Що трапилося? – вигукнув батько.

– Нічого страшного, – відповів незнайомець.

На гамір із кімнати вийшла Ганна-Софія.

– Можна ми зайдемо? – тихо запитав військовий.