Андрій Цінцірук - Коло Елу

Ганні-Софії сни снилися дуже рідко, а можливо, вона їх не пам’ятала. Однієї ночі перед Зеленими святами жінці наснився дивний сон.

Була місячна ніч. Одна з тих, про які кажуть, що видно, мов удень. Місяць блищав на небі, як ніколи. Складалося враження, що він наблизився впритул до Землі й до нього можна дістати рукою. Разом із чоловіком Ганна-Софія простували кудись вузькими вулицями міста. Ось вони підійшли до велетенського палацу на березі величезного озера. Місяць освітлював палац, будівля відображалася в дзеркальному плесі води, і створювалося враження, що є два палаци: один – нагорі, другий – унизу, перевернутий догори дриґом.

Подружжя підійшло до величезних дерев’яних воріт, які беззвучно відчинилися й пропустили їх усередину. Перед ними постав великий зал, освітлений сотнями, а то й, можливо, тисячами лампочок, розташованих зверху на дивних, неправильної форми люстрах. Ганна-Софія затулила рукою очі від надзвичайно яскравого світла. Тільки тепер вона помітила, що одягнена в чорну сукню, а чоловік – у військовий, кольору хакі мундир та штани-галіфе. На голові в нього була пілотка. Тут до них підійшла незнайома жінка й тихо схвально прошепотіла:

– Ви у військовій формі. Це добре. Він любить людей у формі.

Ганна-Софія спробувала запитати:

– Хто він? – та жінка, яка з’явилася нізвідки, розчинилась у повітрі.

Подружжя пройшло далі. Посеред зали стояли столи, застелені білими скатертинами, на них було безліч страв. Навколо столів снували люди. Тільки тепер Ганна-Софія зрозуміла, чого тут бракує й що мучило її. Приміщення не мало жодного вікна. Також не було жодного стільця біля столів. Незнайомі люди, про щось перемовляючись, ходили вздовж зали. Та ні, не незнайомі. Ось Ганна-Софія побачила свою бабцю Віру, котра, вітаючись, махала їй рукою. Біля неї в чорному костюмі стояв Мирон Елу й з усмішкою про щось розповідав бабусі та якійсь жінці у військовій формі. Коли Ганна-Софія й Дмитро підійшли до них, то побачили, що це її тітка. Ольга простягнула руку для привітання з Дмитром. Швидким кроком до гурту підійшов чоловік, одягнутий у таку ж військову форму, як і Ольга. Ганна-Софія впізнала в ньому Петра Маюка. Трохи осторонь перебували дві пари молодих людей, які про щось сперечалися. Придивившись, жінка ледь не зойкнула. Це були її батьки. Вони підійшли ближче, привіталися. Ганна-Софія кинулась обнімати, та мати стримала її, тихцем узяла за руку. Просто взяла за руку. Дотик був таким ніжним і очікуваним, що донька зрозуміла, що обійми зайві. Вони привіталися зі співрозмовниками батьків. Тільки тепер жінка зрозуміла: це були батьки Дмитра. Вона не раз бачила їхні світлини. І раптом у Ганни-Софії зупинилося дихання. У кутку стояв майор Барсуков. Вона хотіла підійти до нього, та дорогу перегородив молодий чоловік у такій же військовій формі, як у її чоловіка. Та й схожий він був дуже на нього. Жінка зрозуміла: це брат Дмитра Володимир.

Навколо ніби всі й спілкувалися між собою, та в залі було майже тихо. Лише панував рівний, спокійний гул. І ось настала цілковита тиша. Хтось поруч сказав:

– Усе, почалося.

Ганна-Софія тільки тепер поставила собі запитання, а що вони тут роблять. Що повинно розпочатися? Дійство не було схоже ні на святкування ювілею, ні на весілля.

Враз у залі опинилося дуже багато людей, і всі вони повернулися в один бік, щось споглядаючи. Ганна-Софія з Дмитром опинилися позаду натовпу, тож не могли нічого побачити та почути.

Тут знову з’явилася жінка, що їх зустрічала біля дверей, і, трохи сердячись, голосно запитала:

– Ви що тут робите? Ви ж маєте бути спереду. На вас усі чекають.

Подружжя розгубилося, думаючи, як же пройти туди. Та останні ряди гостей почули слова жінки й розступилися, при цьому доторкнувшись до плечей тих людей, що стояли попереду. Ганна-Софія та Дмитро пройшли далі. Наступний ряд зробив так само, як попередній. І таким чином подружжя проходило вперед. Здавалося, що ряди людей нескінченні. І це тривало цілу вічність. Гості поверталися, віталися кивком голови й відступали вбік, а Ганна-Софія з Дмитром усе йшли та йшли. Жінка почала вглядатися в обличчя людей і ловила себе на тому, що декого з них вона знає, когось колись бачила…

І ось ця людська ріка нарешті скінчилася. Вони пройшли вперед. А там відбувалася церемонія вінчання. З одного боку стояв священик, який здійснював обряд. А з другого… (Мов струмом пронизало Ганну-Софію.) З другого боку стояла наречена в чорній весільній сукні. А поруч нікого, тільки якась чорно-сіра тінь на підлозі…