Андрій Цінцірук: Коло Елу

Трамвай зупинився на наступній зупинці. Це була зупинка біля Головної пошти. Ганна-Софія з цікавістю дивилася у вікно. Колись вагони проїжджали повз фасад поштамту, і погляди пасажирів зверталися до табло головного входу, на якому висвічувалися по черзі час та температура повітря. Тепер трамвай об’їжджав будівлю, а зупинка розташовувалася ззаду. Ганна-Софія думала, що це найкраща зупинка маршруту. Вона нагадувала їй якусь залізничну станцію в невеличкому містечку…

Після смерті Остапа Ганна-Софія довго не могла отямитися. Бувало, цілими днями сиділа біля могили, аж доки чоловік мало не силою забирав її звідти. Доньки також, як могли, заспокоювали маму. Віруся приїжджала чи не щодня, попри те, що саме в цей час у неї народився другий син.

Ольга чудово закінчила школу й збиралася вступати в університет. Батьки, котрі навіть не сумнівалися, що це буде історичний факультет, були здивовані, що її вибір припав на українську філологію.

– Філологія – це дуже добре, – якось почав розмову батько, – але ти ж завжди казала, що підеш на історичний. Готувалася до вступу. Історія тобі завжди подобалася.

– Так, історія, а не обман, який зараз викладають. Звичайно, й українська література є різна, але в ній принаймні більше правди. От колись зміниться все, буде нова історія. Я тоді ще раз вступлю.

– Але ж ти готувалася до вступу на інший факультет. Упевнена, що зможеш вступити? – запитала Ганна-Софія.

– Так. Там іспити майже ті самі, решту підтягну. У мене ще цілий місяць.

І Ольга справді без проблем вступила в університет, склавши іспити на «відмінно».

Дівчина закінчила перший курс, і батьки зробили висновок, що Ольга задоволена своїм вибором. Їй подобалося вчитися, адже тепер читання художньої літератури було її майбутньою професією.

Слідом за Дмитром, котрий уже рік був на заслуженому відпочинку, Ганна-Софія вийшла на пенсію.

Однак Дмитро продовжував щодня відвідувати інститут, у якому працював до пенсії. На запитання дружини: «І чого ти туди їздиш, ти ж уже понад рік не працюєш?» – Дмитро відповів:

– Допомагаю хлопцям запустити один вузол, який…

– Ні, ні, – перебила дружина, – не розповідай. Запросиш на запуск.

– Звичайно, – вигукнув чоловік, вибігаючи з квартири.

Він не знав, що не виконає своєї обіцянки. Вузол запустять. Та вже без Дмитра.

Життя ніби почало налагоджуватися. Та біда не приходить одна. Через три роки по смерті сина помер Дмитро. Покинув її назавжди. Мабуть, у цьому була й її провина. Прибита смертю Остапа, Ганна-Софія тривалий час не помічала, що коїться навколо. Вона неначе хотіла перетягнути всю трагедію на себе. Та горе втрати сина підірвало й здоров’я Дмитра.

Ганна-Софія не раз просиналася вночі, а чоловіка не було поруч. Він сидів на кухні в темряві й нерухомо дивився в одну точку. Жінка підходила до нього, клала руки на плечі, і вони так мовчали годинами.

Ганна-Софія не раз думала, що й на роботу чоловік ходить, щоб не було в нього часу на роздуми й згадки. Це його відвертало від горя. Вона й сама намагалася не сидіти без діла. То до Вірусі поїде, з внуками побавиться, то вдома знайде собі заняття. Кілька разів навіть на хутір Тихий їздила родичів, що там живуть, провідати, на могилу до мами та бабці сходити. Приходила й розмовляла там із ними годинами. Мамі розповідала все, навіть те, що не могла сказати Дмитрові. Посиділа, поговорила, поплакала, і на якийсь час їй ставало легше.

Якось восени з нею на Тихий поїхав Дмитро. Вони йшли від залізничної зупинки на хутір пішки. Ганна-Софія згадала свою першу поїздку, як вони з бабцею йшли цією ж стежкою. Вона розповідала йому про це. Побачивши озеро, вони вирішили перепочити, тим паче в Дмитра почало нагадувати про себе поранення: йому було важко йти.

Побачивши воду, Ганна-Софія згадала слова бабці Віри, що озеро за її молодості було значно більшим. Зараз жінці також здавалося, що озеро стало меншим.

Дмитро присів на траву, а Ганна-Софія зняла взуття й зайшла у воду. Вона мов повернула час і знову опинилася в дитинстві. Із забуття її вирвав голос чоловіка:

– Ти що робиш? Вода ж холодна.

– Усе добре, – відповіла вона таким голосом, що він зрозумів: не потрібно зараз тривожити дружину.

Дмитро також зняв черевики, зайшов у воду й став поруч. Так вони й стояли мовчки, поки від холодної води не почало судомити ноги. Вона згадала, як тоді маленькою дівчинкою вискочила з крижаної води. Цей спогад викликав у неї усмішку.