Андрій Цінцірук - Коло Елу

Віруся й Ольга робили все, щоб підтримати матір. Ганна-Софія була дуже вдячна їм за турботу. Віруся навіть перебралася до них на місяць, залишивши чоловіка з дітьми вдома. Та Роман із внуками приїжджав до них чи не щодня. Уже давно в їхній невеликій квартирі не було так гамірно. І це справді допомагало Ганні-Софії переживати важку втрату. Вона не мала часу залишатися наодинці зі своїми думками. Внуки бігали по кімнаті, постійно про щось розпитуючи бабцю. Одного разу до неї підбіг Василько й запитав:

– А чому мене назвали Василь?

– На честь дідуся, – відповіла Ганна-Софія.

– Але ж дідуся звали Дмитро? – перепитав малий.

– Тебе назвали на честь маминого дідуся, а твого прадіда, – втрутилась у розмову Ольга й, щоб якось відійти від цієї теми, продовжила: – А Ігоря назвали на честь дідуся вашого батька.

Ганна-Софія вдячно кивнула головою, показуючи, що все нормально, і продовжила розповідати внукам про їхніх дідів та прадідів. Ольга вийшла з кімнати, а за кілька хвилин повернулась і заявила:

– А я свого сина назву Дмитром.

Потроху вони повернулися до звичного ритму життя. Ганна-Софія їздила до Вірусі, бавилася з внуками, Ольга відвідувала навчання.

Закінчивши університет, Ольга пішла працювати. Їй пропонували залишитися на кафедрі, також могла піти, як сестра, працювати вчителем у школу, та вона влаштувалася в бібліотеку. Знайомі були здивовані таким вибором. Ганна-Софія не втручалась і належно сприйняла дії доньки.

Потроху змінювалося життя навколо. Настала середина вісімдесятих років минулого сторіччя. По телевізору постійно показували Горбачова з його «перестройкою», а у Львові в повітрі витав дух волі. Його вже відчували не тільки такі люди, як Ольга, котрі постійно перебували у вирі подій, а й пересічні городяни. Це був дух свободи. То на одній, то на іншій будівлі вночі з’являлися жовто-сині стяги. Вони розвивалися на вітрі, наганяючи на одних неймовірний жах, а іншим даруючи задоволення й сльози. Сльози радості й надії. Представники першої частини суспільства зі злістю зривали прапори, а інші раділи, що національної ідеї не спинити.

Правда, і в ці часи відбувалися події, які не вкладалися в голову й показували, що справжні зміни будуть нескоро. Одного дня Ольга прийшла додому заплакана, на материне запитання, що трапилося, кинула на стіл невелику брошурку. Ганна-Софія взяла її до рук і, розгорнувши, побачила, що це невелика збірка віршів Василя Стуса. Донька вже неодноразову приносила збірки поезій та прози самвидаву, і жінки тихцем на кухні зачитувалися ними до пізньої ночі.

Василь Стус був одним з улюблених поетів їхньої сім’ї.

– Що трапилося? – спантеличено запитала мати.

– Він помер, його вбили. – По обличчю доньки знову потекли сльози.

Важко повірити, але це сталося на початку вересня 1985 року. Саме тоді, коли починався новий виток часу, коли люди усвідомлювали себе українцями, коли навколо здіймався дух свободи, тоталітарна система проковтнула свою чергову жертву. Усі тоді думали, що останню. З’ясувалося, що це далеко не так: її кривава паща й тепер, майже тридцять років потому, знищує наших найкращих синів. Ще дотепер пам’ять Ганни-Софії зберегла вірш, який найбільше її вразив. Жінка тихенько прошепотіла:

Ганна-Софія крадькома роззирнулася довкола, чи, бува, хтось не помітив її дивної поведінки. Та нікому не було діла до старенької жінки, що бурмотіла щось собі під ніс.

З часом відбулися зміни і в їхньому особистому житті. Ольга несподівано вийшла заміж. Ганна-Софія від швидкості подій не могла прийти до тями. Одного вечора донька прийшла з роботи й повідомила матір:

– Ми з Павлом занесли заяву.

– Яку заяву? – спантеличено перепитала мати.

– У РАГС, ми одружуємося, – сказала Ольга й додала: – Так уже потрібно.

Ганна-Софія бачила Павла кілька разів: він приходив до них. Не могла сказати про нього щось погане. Ніби й робив усе, як заведено, приділяв багато уваги Ользі. Завжди одягнений вишукано, приносив букети квітів. Та було в ньому щось неприємне. Та й у своїй уяві Ганна-Софія не бачила їх разом. Вона завжди згадувала, як уперше побачила Вірусю й Романа разом. Вони тоді були ще студентами, дітьми, та одразу уявлялося, що вони одне ціле.