Андрій Цінцірук - Коло Елу

Весілля не влаштовували, молодята тільки розписалися. Та все сталося, як і передбачала Ганна-Софія. Менш ніж за рік подружжя розлучилося. Як це модно казати, не зійшлися характерами. З часом з’ясувалося, чому було так конче треба одружуватися. Ольга невдовзі народила сина й дотрималась обіцянки, назвавши його Дмитром. Ганна-Софія жодним словом не дорікнула Ользі. А Павла вони більше ніколи не бачили. Хоча жінка ще не раз згадувала його. Ні, не зі злом. Була вдячна за внука. Вона повністю присвятила себе малому. Передала йому все, що мала: час, знання, життєвий досвід та мудрість. Дмитрик надихнув її на подальше життя, і вона не раз думала про те, що, якби не він, не дожила б до своїх років. Що там сказати, вона ним жила. Ольга спочатку навіть трохи ревнувала сина до матері. Та зрештою, побачивши, що це йде обом на користь, заспокоїлася.

Та час ішов, і сталася подія, на яку всі очікували. Україна нарешті стала незалежною. Зараз можна сперечатися щодо проблем у нашій країні, та факт проголошення незалежності був і залишається для неї, Ганни-Софії, чимось надреальним і святим.

На той час жінка вже прожила досить довге життя, бачила, скільки людей склали голови, виборюючи українську незалежність. Хто, як не вона, розумів її ціну? Не раз шкодувала, що до цього часу не дожили її батько, Дмитро, бабця Віра, тітка Ольга з чоловіком та багато інших.

Ольга виконала ще одну свою обіцянку, про яку Ганна-Софія вже й не пам’ятала, – вступила на історичний факультет. На заочне відділення. Донька працювала й навчалася. Це в неї виходило дуже добре: Ольга, як завжди, була відмінницею. Після отримання диплома її запросили навчатися далі. З часом вона захистила кандидатську дисертацію, почала часто їздити за кордон на різні наукові конференції. За кордоном й познайомилась зі своїм другим чоловіком, Северином. Він був українцем, мешкав у Канаді. Колись його батьки вимушено покинули Батьківщину. Северин на кілька років приїжджав жити у Львів. Він виявився чудовим чоловіком, ставився до Дмитра як до рідного сина. Хлопець також прихилився до нього. З часом сім’я вирішила переїхати в Канаду, тому що там окреслювалися гарні перспективи. Та й Дмитрові хотіли дати добру освіту.

Однак вийшло інакше. Хлопець не пробув у Канаді й року та повернувся до Львова. Як пояснював пізніше бабусі, не може він прижитися на чужій землі, не може бути так далеко від Львова й від неї. Ганна-Софія вдавано гнівалася, та в душі була вдячна йому за цей вчинок. Жінка дуже сумувала за внуком.

Трамвай саме проїжджав повз головний корпус «Політехніки». Жінка згадала, як вона вперше прийшла сюди з внуком Дмитром здавати документи на вступ. Не раз вона приходила сюди й під час студентських онукових років. Він ніколи не соромився її, як, бува, інші діти. Завжди відрекомендовував друзям: «А це моя улюблена бабуня». А їй у цей момент більше нічого не було потрібно. Вона почувалася тоді найщасливішою жінкою на земній кулі.

Трамвай помалу під’їжджав до кінцевого пункту, замикаючи своє коло. Подорож завершувалася. Ганна-Софія відчула сильний, нестерпний холод у ногах та руках, хоча сонце вже піднялося високо.

Наступного дня, 22 грудня 2014 року, на одному з міських інформаційних сайтів з’явилося невелике повідомлення: «Учора, 21 грудня 2014 року, у трамваї № 9, який під’їжджав до своєї кінцевої зупинки біля залізничного вокзалу, померла літня жінка. Як згодом з’ясували, це була львів’янка Ганна-Софія П., 1924 року народження, яка не дожила одного дня до свого дев’яносторічного ювілею».

На кілька рядків тексту, за якими стояло чиєсь довге та гідне життя, мало хто звернув увагу. Тим паче, що розпочався новий робочий тиждень, та й починався він зі свята. Ганни приймали вітання з іменинами, а інші користувачі інтернету переймалися робочими проблемами та нагальними питаннями, скажімо, такими, що нового принесе їм тиждень.

Окрім того, нікого не зацікавила маленька статистична довідка, що вчора у Львові народилося 12 хлопчиків і 9 дівчаток. Але одна дівчинка, що народилася в пологовому будинку на вулиці Раппопорта, 8, таки привернула увагу медсестри. Вона не відрізнялася від інших ані вагою, ані зростом, ані зовнішністю, єдине – у неї біля лівого вуха була ледь помітна родима плямка. Також поведінка дівчинки була не схожою на поведінку інших немовлят. Вона не пхинькала, не плакала, не кричала, як інші діти, а лежала мовчки й дивилася в далечінь. Хтозна, можливо, вона приміряла своє нове ім’я в цьому світі.