Іван Багряний - Огненне коло. Людина біжить над прірвою

Здесь есть возможность читать онлайн «Іван Багряний - Огненне коло. Людина біжить над прірвою» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2010, ISBN: 2010, Издательство: Фоліо, Жанр: Историческая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Огненне коло. Людина біжить над прірвою: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Огненне коло. Людина біжить над прірвою»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Іван Багряний (1906–1963) — письменник, творчий доробок якого дійшов до співвітчизників лише через багато років після його смерті. Репресований у 1932 році, засланий на Далекий Схід, він пережив втечу, знову арешт, еміграцію в Німеччину. Важливим явищем в українській літературі є його роман «Людина біжить над прірвою» та повість «Огненне коло», дія яких відбувається у роки Другої світової війни. Головні герої цих творів — прості українці, які намагаються боротися проти світу насильства, представленого двома тоталітарними системами — радянською та нацистською.
У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.

Огненне коло. Людина біжить над прірвою — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Огненне коло. Людина біжить над прірвою», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Іван Багряний

Огненне коло

Людина біжить над прірвою

(збірник)

Людина біжить над прірвою

Моїй любій дружині Галині Багряній, уродженій Тригуб, — єдиній моїй опорі в цій страшній людській пустелі — присвячую й навіки цю книгу дарую.

Автор

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…» (с. 311)

Розділ перший

…А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася від гримотіння страшних вибухів. Сама твердиня Бога лежала перед їх похололими душами, розторощена й обернена в руїни. Недавнє струнке чудо архітектури Растреллі, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемішаних із кістьми, зяяла, й димилась, і сходила чадом. Прибіжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимої купини», непорушної сили й вічного покою, надія й підпора всіх стражденних і обтяжених — ця, як і інші, й інші, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокаліптичному гуркоті чорної цієї доби відчаю, що для багатьох була напророченим біблійним кінцем світу, зруйновані й спустошені самі, як і все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали її п'янкою трутою, й гатили її піснями, й засипали її зухвалим блюзнірським одчайдушним сміхом, щоб не завити раптом у чорну безвість, як первісні вовчі душі на холодний місяць. Вони співали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавіння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слізьми безнадії, тягучим криком загубленого, руїнами заваленого, безпритульного, до краю осамітненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цієї, сидів біля столу і, замість бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стіну — туди, на вулицю, в світ, що глухо гомонів. Дивився й нічого не бачив, — усе зливалося в одному сліпучому образі, немовби хтось крутив фільм, спроектований на сліпучий екран, і зупинився саме на цьому місці…

…Син сонячного Палермо чи, може, Венеції — син далекої легендарної Італії, витиснутий геть із колони, що котилася бруком і в якій він ішов автоматично, — обвів сонце, й увесь світ, і це чуже незнайоме місто невидющими очима й опустився на парапет. Він дотягся до нього, до парапету при бульварі, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашеній, перемішаній із снігом грязюці, й опустився на лату того парапету — напівпритомний, до кінця виснажений. Широко витріщеними й невидющими очима він дивився просто перед себе й мотав головою; порепані уста його обкипіли кров'ю; мотав головою й зрідка висував язик, і смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вірний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, і, вибиваючись із решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вітчизни, — туди, куди вони всі йдуть, падаючи й знову встаючи.

— Аванті!.. Аванті!!. [1] Аванті — вперед ( італ .). — повторяв він уперто, з тихим одчаєм. Він сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вітрі, що ось–ось упаде.

— Аванті!..

Він благав, наказував, кипів злістю й сльозами, вабив, просив:

— Аванті!..

Але друг його лише мотав головою, облизуючи криваві уста. Він навряд чи чув будь–що. Вже готовий. Він отак пройшов через міста й села України, незнаної й теж легендарної для нього землі, але вже до Італії, до свого прекрасного Палермо, мабуть, не дійде.

А над усім — сонце.

А по розквашеній багнюці, проходячи наскрізь місто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених — друзів і товаришів. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сіра отара. То відступає змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом і жахом італійська армія.

— Аванті!.. — вибивається з сил вірний камрад над конаючим другом. — Аванті!..

Ось цей образ стоїть в очах Максима й ніяк не може погаснути. Перед очима сіре обличчя й мотається кривава смужка, а у вухах жалібний клич: «Аванті!..» Двоє людей, забутих усіма й нікому непотрібних, серед чужого міста намагаються перемогти агонію, з останніх сил балянсуючи над прірвою загибелі…

Власне, намагається перемогти один, а другий уже готовий — лише непритомно мотає головою, переступивши вже однією ногою демаркаційну лінію між буттям і небуттям, між світлом і тьмою. В голосі його друга відчувається здавлене ридання, що ось–ось може прорватися непоправно й безнадійно зливою сліз — чоловічих сліз, риданням людини, що зривається в чорне провалля…

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Огненне коло. Людина біжить над прірвою»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Огненне коло. Людина біжить над прірвою» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Огненне коло. Людина біжить над прірвою»

Обсуждение, отзывы о книге «Огненне коло. Людина біжить над прірвою» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x