Иван Багряный: Огненне коло

Снилось, що землю їв на вулиці рідного міста… Вирізав тієї землі дві плиті з стіл завширшки й з чверть завтовшки… Потім побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними і білими шарами, на смак як вафля пісна, ні, трохи смачніша. А потім ніс ті брили під пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою… На вулиці дерева якісь височенні та волохаті, чорно-зеленого кольору, темні такі та рясні, широколисті,— осики й дуби. А листя на них немов повирізуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове вперемішку з осиковим… Від дерев тих могутніх і страшних подихає древністю, апокаліптичністю, тишею грозовою. Вони стоять, мліючи, немов перед очікуваними громами другого пришестя… Замість хат і парканів — руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново… Життя пробивається крізь жах, жорству і попіл, бентежне й вже злякане…

Потім все якось змінилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсім інший. Все ніби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, мліють і тріскають, опалені вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крізь опалову мряку жовтогарячим покотьолом… Стовбури дерев розщеплені гарматними набоями та авіабомбами… Двір з розбитою білокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й «потом»… Хата з забитими віконницями. Під хатою при стіні стоїть стіл, а на столі лежить юна-юна жінка, убита… Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях і на опуклих оголених грудях, виступає з сосків і стікає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її ніби спить… теж забризкане кров'ю. Обоє як живі, ніби сплять, — смерть була безсила спотворити зовсім божеську красу цієї земної Мадонни й цього дитяти… Люди ходять навшпиньки. Невідомо чого бояться — чи смерти на столі, чи смерти, що десь літає вгорі в опаловому небі… Придивився й раптом упізнав — це ж Ата! І — з малим дитям! Чому з малим дитям?!.

Ридаючи, йшов десь пустирищами, ніс свій божевільний розпач руїнами, щоб ніхто не бачив… Раптом удар через піврозбитий паркан чимось по голові — це ударив хтось рідний і страшно закляв знайомим голосом — очі засліпила кров, багато калиново-червоної, пінистої крові на одежі, на руках, якими затуляв місце удару… Голос кляв, віддаляючись, чийсь рідний голос… В серці піднялася буря не то пекучого гніву, не то пекучих сліз, тяжких сліз відчаю і розгубленості, і гіркого жалю, і образи, — хотів раптом закричати щось навздогін тому голосові, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця… І проснувся.

З опритомненням погас рух, умер відчай, і вмерла думка. Лежав обважнілий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола, — така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами… Задушливий сморід диму й піроксиліну заливає все — уривки снів, безголосий крик, порухи душі, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить… Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволіле тіло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсім не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь світ горить. Так йому й треба. На мізок настирливо навалюється непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, і душа, утікаючи від того тягаря, знову поринає в сон, утікає в якийсь інший світ — в маячіння.

Сон приходить, муркочучи, лагідний, рідний, ніжний сон — як визволення. Чад і сморід, утома й біль лишаються самі по собі, а душа сама по собі. Тепер її охопило інше почуття — хвилююче почуття радости, відроджене десь з глибини, нікому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гіркотою й іронією…

От вони машерують. А навколо — квіти… квіти… квіти…

Сонячний Львів. Величезні юрбища. Люди на бальконах і в вікнах будинків. Рідні й нерідні, близькі й далекі, але все свої — Друзі, товариші, матері, батьки, сестри… Безліч їх! А вони — військо, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надій, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всіх отих, що обсипають квітами, мерехтять до них сльозами радости, обсипають благословеннями.