Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Так, звичайно. – Дмитро відійшов від дверей і пропустив їх у коридор.

Старший лейтенант, як розгледів звання гостя Дмитро, зайшов у приміщення й відпустив руку Ольги.

– Старший лейтенант, – почав представлятися незнайомець, та раптом замовк, не назвавши прізвища, – я з військового патруля. Упіймали цю дівчину, коли вона зривала прапори з будинків.

Побачивши спантеличений погляд батьків, незнайомець пояснив короткими реченнями, чітко, по-військовому:

– Завтра свято. Прапори вивісили на фасадах будинків сьогодні ввечері. Ваша донька зривала їх. Для чого – не знаю. Сподіваюся – з’ясуєте.

Ганна-Софія й Дмитро з несподіванки остовпіли. Лейтенант продовжував:

– Ви дивіться за донькою. За такі речі й у колонію загриміти можна. До побачення.

Військовий попрямував до виходу. І тільки в цей момент батьки немовби ожили й почали дякувати лейтенантові:

– Дякуємо, що привели її додому, а не в міліцію!

– Та нема за що. Вік у неї зараз критичний. У самого сестра така вдома. – Він похитав головою, показуючи, що розуміє батьків Ольги, як ніхто інший.

Коли гість зачинив за собою двері, запанувала тиша. Першим заговорив Дмитро:

– Знімай куртку, пішли в кімнату.

Ольга почала якось незграбно стягати із себе куртку, і з-під неї на підлогу випав якийсь великий червоний згорток.

– Що це? – запитала мати.

Та запитання вже було зайве. Дмитро піднімав із підлоги великі червоні ганчірки, які ще годину тому гордо майоріли на будинках, готуючи місто до свята.

– Раз, два… п’ять, шість… – то вголос, то про себе рахував батько. – Ти уявляєш? – звернувся він до дружини. – Вісім, вісім прапорів.

Та Ганна-Софія вже цього не чула. У неї перед очима постала інша картина. Це відбулося через два роки після війни. Вони з батьком ще жили у родинному будинку. Був пізній вечір. Час наближався до дванадцятої години. Ганна-Софія вже вкладалася спати, а Василь Захарович працював у кабінеті. У вікно спальні дівчини хтось тихенько пошкрябав. Так, не постукав, а саме пошкрябав, немов боявся налякати. Ганна-Софія тихенько підійшла до вікна й побачила Ольгу – батькову сестру, що приклала палець до вуст. Дівчина кинулася відчиняти двері. Ольга зайшла всередину.

– А що, дівчатко, ще пам’ятаєш мене?

– Ольга… Ольга приїхала! – з тими словами дівчина кинулася на шию тітки.

На гомін із кабінету вийшов батько. Він завжди був стриманий, але тут емоції переповнили його. Адже вони не бачили Ольгу вже кілька років. Проговорили з нею майже всю ніч. Це була їхня остання зустріч.

А чому саме зараз Ганна-Софія згадала цю історію? Тому що під час цієї останньої зустрічі на підлозі під її ногами лежали такі самі червоні прапори. Тітка Ольга після довгих привітань присіла на стільчик і почала знімати чоботи. І раптом із них з’явилися великі шматки червоної тканини. У тітчиному взутті були зірвані червоні прапори. Побачивши братове здивування, Ольга сказала:

– Їхні прапори добрі на онучі…

Так у свідомості Ганни-Софії поєдналися дві події, що відбувалися в різних часових вимірах. З царини спогадів її вивів Дмитро, узявши дружину за руку. Чоловік запросив усіх у кімнату. По дорозі шепнув на вухо чи то жартома, чи серйозно:

– Мабуть, не потрібно було називати доньку Ольгою. – Очевидно, він також пригадав цю історію, яку розказала йому колись дружина.

Розмова з Ольгою вийшла складною. Дівчина пообіцяла більше не робити дурниць. Але, попри те, заявила, що тільки-но стане повнолітньою, буде сама вирішувати, що і як їй вчиняти. На тому й погодилися.

Восени 1979 року в їхній сім’ї відбулися одразу дві події. Перша – Ольга пішла у випускний клас. Друга, мов грім серед ясного неба, – Остап одружився.

Про одруження син повідомив батькам у черговому листі. Написав: «Все хорошо, женился. Жену зовут Лиза». От і все. Пояснював, що весілля не справляли, на реєстрації шлюбу були тільки близькі друзі. З дружиною обов’язково приїде в гості. І, як завжди, завершував листа «поздравлением сестренкам».

Лист надійшов у жовтні, а у грудні Остап повідомив, що в нього народився син. Свого первістка вони з дружиною назвали Нікітою. Син вибачався, що не має часу приїхати. І, напевно, не скоро приїде, бо відправляють його в тривале відрядження. Писатиме й надалі. І писав. Правда, листи стали приходити ще рідше, зміст став якийсь офіційний, а слова чужі. Мов і не рідний син пише. Та що робити, видно, військова служба таким чином на нього вплинула.