Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Як ти думаєш, що це? – запитав чоловік.

– Географія, – прочитала жінка на обкладинці.

– А ти почитай цю географію. – Він дав жінці книжку.

Ганна-Софія розгорнула підручник навмання й побачила латинську цифру VI, під якою йшов текст: «Патриция Хольман жила в большом желтом доме, отделенном от улицы узкой полосой газона. Подъезд был освещен фонарем. Я остановил кадиллак…» Так, це явно була не географія. Жінка зірвала коричневу обкладинку. Усередині лежала книга Еріха Марії Ремарка «Три товариші».

Поки Ганна-Софія обмірковувала ситуацію, чоловік швидко загорнув книгу й побіг у кімнату.

– Встиг, – задоволено сказав він, повернувшись. – Вона нічого не помітить.

– І ми нічого їй не скажемо? – здивовано запитала дружина. – Вона ж обманює нас, ховаючи під обкладинки підручників художні книжки.

На кухні на деякий час запанувала тиша. Дмитро обмірковував відповідь.

– Знаєш, це, звичайно, неправильно, але, з другого боку, дитина вчиться, отримує відмінні оцінки. А те, що читає, також добре. І якщо чесно, це одна з тих десяти книг, які я б їй пробачив у будь-якому випадку. Навіть якби вона була двієчницею. Залишимо все як є.

Ганна-Софія цілком погодилася з чоловіком. Їй навіть здалося, що він сказав уголос те, про що вона завжди думала.

Невдовзі батьківський дім полишила Віруся. На останньому курсі університету дівчина вийшла заміж за однокурсника. Зіграли весілля. Батьки Романа – так звали Віриного обранця – жили в невеликому приватному будиночку біля Шевченківського гаю. Тож молодята перебралися до них.

Роман виявився турботливим чоловіком. Віруся була щасливою. В університеті молодята закінчували п’ятий курс. Романа залишили на кафедрі, а донька пішла працювати в школу. За рік у них з’явився первісток. Назвати вирішили Василем на честь прадіда Василя Захаровича. Роман не був проти.

Одного разу, сидячи на кухні, жартома Дмитро сказав:

– Бачиш, які в нас різні діти. Син вибрав складну дорогу. Ольга ще, звичайно, дитина, але, гадаю, її життєвий шлях не буде легким.

– А Віруся? У неї ж усе добре, – сказала дружина.

– Я б сказав не «добре», а «відмінно». Така біографія – просто мрія журналу «Радянська жінка».

І вони обоє розсміялися.

Трамвай зупинився на Пляці Пруса. Ганна-Софія уважно оглядала все навколо. Колись вона працювала неподалік, не раз чекала на цій зупинці трамвай. Зараз пригадалась історія, яка трапилася багато років тому. Жінка, як у кіно, бачила ці події, що відбувалися наприкінці п’ятдесятих років минулого сторіччя. Молода Ганна-Софія під’їхала до цієї зупинки, біля якої зараз перебуває вона, дев’яностолітня жінка. Швидко підвелася із сидіння й вийшла з трамвая. Красива, струнка, зодягнена в голубу сукню у великий білий горошок, з акуратно викладеною «бабетою» на голові. Диктор оголосив наступну зупинку, а жінка ще довго озиралася назад, мов хотіла ще раз поглянути на себе юну й побачити, що там відбувається…

Ганна-Софія ступила на тротуар і не встигла пройти кілька кроків, як до неї звернулася невідома жінка.

– Слава Ісусу Христу, – промовила вона привітання, яке не так часто можна було почути на той час у Львові.

– Слава навіки, – відповіла Ганна-Софія й підійшла до незнайомки.

Жінка мала років шістдесят, охайно одягнута в темно-синю сукню. Хіба що трохи дивно виглядала хустина в неї на голові. Тоді багато жінок старшого віку носили хустки, та в незнайомки вона затуляла майже половину чола.

Жінку звали Марія, і вона шукала лікарню, у якій працювала Ганна-Софія. Тож далі вони пішли разом. По дорозі співрозмовниця скаржилася на різкі болі в животі. Тому, коли жінки прийшли в лікарню, Ганна-Софія завела її у свій кабінет і після огляду відправила здати аналізи. Була підозра, що в жінки запалення апендикса. Пацієнтку залишили в лікарні до наступного ранку для обстеження.

За роботою Ганна-Софія вже й призабула про незнайомку, та несподівано почула шум у котрійсь палаті. Тож вона пішла з’ясувати, що трапилося.

Коли дівчина відчинила двері палати, то побачила, як їхня медсестра Зінаїда силою намагається зняти хустину з голови пацієнтки.

– Що тут відбувається? – Ганна-Софія підійшла до ліжка, на якому сиділа Марія.

У палаті було три ліжка, але два з них стояли порожніми.

– Що тут відбувається? – ще раз наполегливо запитала Ганна-Софія.

– Нічого, – у тон запитання відповіла медсестра. – Вона не хоче зняти хустину.