Андрій Цінцірук - Коло Елу

Під час однієї з таких розмов Василь Захарович сказав:

– Звичайно, ці люди герої. Перед ними потрібно стати на коліна. Але що дає така самопожертва? Нічого ж не змінюється.

– Ні, ви не праві, – якось аж із притиском відповів Петро, – люди змінюються, змінюється свідомість. Заарештовані навіть у тюрмі захищають свої права. Ось нещодавно дістали дозвіл розмовляти в суді українською мовою. Скільки українців відчули себе українцями після цього?

Під час наступних відвідин хлопець приніс давню зачитану газету і, звертаючись до членів родини, промовив:

– А це в продовження нашої розмови. Самопожертва не була марною. Це польська газета «Просто з Мосту». В одній зі статей поляки пишуть: «Ми, польські народовці, зобов’язані найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе й бореться за своє право на життя…»

Петро повільно, насолоджуючись, прочитав усю колонку.

– Бачите. Свідомість змінюється не тільки в нас, а й у самих поляків.

Ці вечори Ганна-Софія часто згадувала впродовж життя. Їй було добре й затишно в рідному домі, поруч із найріднішими людьми.

Ще їй згадалося, як одного дня Петро прийшов у новенькому костюмі з величезним букетом квітів. Цей день вніс великі зміни в їхнє життя. Хлопець прийшов освідчуватися Ользі й просити Василя Захаровича віддати сестру за нього. Батько трохи зніяковів, але, опанувавши себе, дав благословення.

Через місяць після Нового року зіграли весілля. Молодята пішли жити до Петра, у батьківську квартиру.

Ганна-Софія упіймала себе на тому, що читає рекламні наліпки на кабіні водія. Там був зображений маршрут трамвая, а обабіч ряботіли невеликі рекламні оголошення. Одні запрошували на заняття бальними танцями, інші пропонували ремонт комп’ютерів. Та серце її збентежила фотографія юного хлопця у військовій формі та напис: «ДО НАС ПРИЙШЛА ВІЙНА. МИ ПОВИННІ БУТИ СИЛЬНИМИ». Жінка ніколи не думала, що в житті її знову наздожене оте страшне слово «ВІЙНА». Але доля розпорядилась інакше.

Уперше ВІЙНА прийшла до Ганни-Софії також несподівано. Хоча ні, про неї тоді багато говорили, писали в газетах. Але люди не зважали на розмови, надіялися на краще. Адже багато хто ще пам’ятав Першу світову, про яку нагадували інваліди, що просили милостиню, лякаючи перехожих куксами ніг та рук.

І ось історія вкотре зробила новий виток, знову принесла горе на нашу землю, трохи не дочекавшись сімдесятирічного ювілею. Шістдесят дев’ять років лихо оминало наші землі. Хоча її сина, а також дітей десятків тисяч матерів забрала не наша війна. Війна в Афганістані. Чужа, далека, дивна війна. Війна-привид, якої ніби й не було. Війна, що залишила по собі довжелезний чорний шлейф смертей.

У далекому 1939 році для людей водночас змінилося все: шкереберть полетіли плани, мрії, сподівання. Осіннім вихором до кожного галичанина прилетіла приголомшлива звістка: почалася війна. Це сталося 1 вересня.

Та вересень 1939 приніс людям іще один сюрприз. Сильними, не характерними для цього періоду північно-східними вітрами немовби «надуло» у Львів Червону армію. Відтоді багато людей із ностальгією згадували польську владу, не знаючи, чого чекати від нових північних гостей. Менш ніж за рік вони наробили у Львові стільки бід, що можна було лише дивуватися, звідки беруть енергію. Львів’яни жили і під австрійською владою, і під польською, але таких звірств, які чинили «совєти», не зазнавали ніколи. Це було мов страшний сон. Найкращі кадри НКВС у вже сформованих традиціях тільки на Галичині розстріляли понад десять тисяч політичних в’язнів, що кинули в тюрми.

Тож коли у Львів зайшли нацистські війська, багато корінних мешканців зустрічали їх як визволителів. Цим фактом не раз дорікала старому місту радянська система.

Саме в цей час у житті Ганни-Софії сталася ще одна велика біда. У неї померла бабця Віра.

Перед тим ніщо не віщувало лиха. Старенька частенько навідувалася до них, та й дівчина проводила канікули на хуторі. Батько неодноразово пропонував бабусі переїхати до них у Львів. Тим паче, зараз звільнилася кімната. Але старенька не погоджувалася на переїзд, сказавши одвічну фразу: «Я там народилася, там і помру». Тоді й батько, і Ганна-Софія поставилися до цих слів звичайно. Але згодом, після похорону, ця фраза часто приходила дівчинці на згадку, спричиняючи пекучі сльози.

Тим часом Ганна-Софія та Василь Захарович продовжували жити удвох. Ольга з Петром ще до приходу Червоної армії поїхали у Відень, там і залишилися. Як з’ясувалося, в Австрії вони вступили в ОУН. Повернулися в місто разом із німцями. 30 червня, у неділю, подружжя було присутнє під час проголошення Акту відновлення Української Держави. Увечері завітали на гостину до брата та провідали племінницю.