Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Гриць і про те знав. Навіть бачив, як народна сила, мов вихор, котилася Україною, звільняючи місто за містом, село за селом від ненависного ворога. Уявляв і щасливого отамана, який поспішав з новим наказом: увійти до Києва, Полтави й Харкова, бо його фронт швидко потягнувся аж на схід. «Уже скоро! – очікував і він на блискавичну перемогу. – Вже за крок! – із нетерпінням чекав тієї звістки, від якої все вмить може змінитися. Уявляв, як і вони з батьком Махном розвернуть зброю проти червоних. Тільки наперед знав: не буде той боротися під жовто-блакитним прапором, бо ще при Центральній Раді обзивав українських керманичів буржуазними фендриками. Знав і його заповітну мрію – мати свою окрему республіку, вільну від будь-яких державних апаратів. Зрозумів і те, чому „батько“ завжди хмурнів, коли мова заходила про головного отамана Херсонщини і Таврії, як стали називати Григор’єва! А якби разом», – мріяв Савонов про їхній союз. Вважав, що й він устигне на ті події. Мабуть, би й устиг, якби не…

Григорій і зараз готовий підписатися під кожним словом того звернення колишнього командира 6-ї української радянської дивізії, який, як і він, приєднався до Червоної армії наприкінці минулого року. Кадровий офіцер царської армії, учасник не лише Першої світової, а ще і японської війни, один із перших отаманів вільного козацтва, він був упевнений, що самостійна Україна – це не мрія, а реальність, поки не розгледів тих, хто зайняв найвищі посади. Був він і сотником Запорізької дивізії при гетьмані Скоропадському, але і в ньому розчарувався. Усе б нічого, якби не…

У той час за вікном буяло літо, та навіть у таку пору не видно дітлахів, які зазвичай безтурботно бігали. «Працюють і вони, – пригадав і свої найми, про що й зараз не любить згадувати. – Отже, нічого не змінилося з тих часів – цих нові москалі запрягли, а мене колись – старі, які тоді тут панували».

– І що ти виборов, Грицю? – неначе знову питала Ксанка, як і місяць тому, коли вони все-таки зустрілися. – Кажуть, що й ти з батогом тут ходив, допомагаючи ЧК забирати в людей останнє.

Почувши таке з її вуст, він ледве втримався на коні.

– Такого ніколи не було й не буде! – відказав голосно, повернувши свого вороного назад.

– А що буде? – тієї миті у її погляді була лише розгубленість.

«Люба Ксанко, якби я знав, що буде, я б тобі відповів. Тільки не треба було питати, я ж їхав, щоб пригорнути тебе, поцілувати. Ти – моя пташка, ти – моя голубка, ти – мій пролісок весняний, ти – моя волошка синя; так ти сама себе називала в листах. Я їх усі перечитав по декілька разів. Не розумів тих слів раніше, а тепер немає у моєму серці нікого, крім тебе. Ні Сашуні, яка після повернення з війни мені не сподобалась, ні красуні-дворянки з маєтку графа Рибоп’єра, яка все намагалася збурити мою кров, ні інших, які, знай, зітхали, що я не можу вибрати собі пару. Ось повернуся після курсів і все тобі скажу, аби не було між нами ніяких непорозумінь, бо якщо й ти відвернешся, важко буде мені жити. Тож не слухай нікого, коли скажуть, що у нас з тобою немає майбутнього. Воно є, бо є любов… І щойно буде розбито останнього ворога, я проміняю на неї свою шаблю, як це зробив колись дід Карпо».

І так йому хотілося, щоб настало мирне життя, що й терпіння не вистачало. Але такого часу в найближчому майбутньому він не бачив.

– Скільки ще треба пролити крові, щоб нарешті все стихло? – часто питали у нього односельці. А він і їм не міг сказати нічого конкретного. Зараз би й сам у когось спитав – та, здається, ніхто того не знає.

Помилувавшись чарівною Ксанкою, думки знову почали вертати події минулого. Та так їх було багато, що й сили не вистачало всі переглянути. Немов живі поставали перед ним загиблі в боях – хоч бери та ручкайся з ними. Навіть полковник Болбочан з’явився, якраз із поїзда було видно дорогу на Кременчук, де вперше заарештували легендарного полководця. Він і зараз був підтягнутий, з бездоганною військовою виправкою і трохи гордовитою поставою, яким Григорій і бачив його декілька разів у Харкові. Тільки й тут одні йому вклонялися, другі аж наперед забігали, а треті вслід кидали косяки – усе так, як і за його життя. «То невже й там війна? – навіть така думка проскочила в Грицевій голові. – Забрали на небо наводити порядок, – здивувався й сам, адже припускатися таких дурниць – не в його характері. – А що, протягом останніх двох років тисячі людей перемістилися в інший світ, то, мабуть, і там жарко. Якщо тут не довели справу до кінця, не можуть і там заспокоїтись, – неначе дід Карпо таке нашіптував, бо впевнений був: його голова таким не переймається. – Слідкував я за твоїм бойовим шляхом і пишався – шістнадцять місяців боротьби! – зізнався полковнику. – А як багато славних перемог на тій дорозі – за півтора місяця звільнив Україну від першої навали московського війська, у поході на Крим провів блискучу операцію, чим здивував навіть німців. Тож за сміливість та гучні перемоги і незлюбили тебе українські керманичі. А ще за вміння передбачати – пригадую, як ти застерігав їх, що після повалення режиму Скоропадського буде анархія. Вимагав організованості, а не соціалістичної демагогії. Тільки сказане у вічі було для них, як постріл у серце. А коли ти у відкритому листі спитав, що ж вони зробили доброго для України за весь час, – мабуть, тоді й надумали тебе стратити.