Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Та що б не говорила, уявити не могла, як це її син іншу жінку називатиме мамою. Від того, здавалося, не матиме спокою і на тому світі, що вона не відкидала. Сама розпухлими пальцями знову діставала єдину записку від коханого, яку він їй передав. «Прости мене. Я запевняв, що в нас є майбутнє, але помилився, – читаючи, навіть чула його голос. – Прости й за любов, адже ти покохала отамана, а тепер я нікчемна істота без зброї, без здоров’я і навіть без права на життя, – ковтала свої сльози, не встигаючи їх витирати. – Тільки знай: моє кохання було справжнім, і я радий, що ти була в моєму житті. Більше ні за чим не жалкую, повернися все назад, знову б став на дорогу боротьби, тільки іншу б обрав, – приклавши той папірець до грудей, вона хитала головою. – Чи переміг би, чи… Хтозна. Якби не так багато ворогів серед своїх… – дивилася здивованими очима на матір, потім довкола, неначе всі вони стояли перед нею. – Коли виросте син, розкажи йому правду, бо все так перекрутять, що й за сто років її ніхто не дізнається. А жити так хочеться… Любити… Ростити сина… Тільки на вільній землі».

Вона ніколи не зможе повірити, що він так і помер у в’язниці від рук московських енкаведистів, як і в те, що сама про його боротьбу ніколи й нікому не розкаже, навіть синове прізвище змінить, аби він до того отамана Савонова не мав жодного стосунку. Лише та записка до її смерті лежала в надійному схроні. Вона й нагадувала про те єдине кохання і про ту страшну визвольну боротьбу, яку забути не змогла й через багато десятиліть потому.

Не міг того пережити і дід Карпо; він затримався на цьому світі тільки тому, що вирішив діждати офіційного повідомлення про смерть Григорія Савонова. А раз усе затяглося, у свій монастир уже б не дійшов. Не мав і сухарів на дорогу, бо й цвілі поїв. Тож просив Бога забрати його якомога швидше, уже й сорочку чисту одягав, і руки складав, і «Вірую» та «Отче наш» читав – а Бог усе зволікав. І тільки після Різдва, коли від старого козака з голоду лишилися самі кістки, душа їх тут і покинула, як непотріб.

У той час село Цареборисів, відтак Червоний Оскіл, неначе вимерло. Не отримавши повідомлення про смерть свого отамана, люди все його виглядали. Не вірили, що в таку скрутну годину, коли всі пухнуть з голоду, він не прискочить до них із хлібом. І не було у тій слободі жодної хати, де б не згадували невисокого, але дуже міцного парубка – сина покійного Мусія Никифоровича Савона та його тепер немічної дружини Анастасії Гаврилівни.

Невдовзі вони самі себе стали називати не царебрисівцями, не осколянами, а савоновцями, від чого влада аж скаженіла, бо й мертвий отаман Савонов не давав їй спокою. І так із року в рік – завжди дружні, нетерпимі до несправедливості, вони й через багато років відрізнялися від інших, неначе та боротьба змінила їхні гени. Чи, може, то душа козака-характерника Грицька Савона навіть із неба будила не тільки їхніх дітей, а й онуків та правнуків.

Гусак – бутель ( діал .).

Притягти рябка ( фразеол. ) – припертися.