Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Покажіть мені сина чи дайте документ, що його вже немає на світі, – і просила, і плакала, і наполягала в різних кабінетах. А нічого не добившись, сіла під в’язницею і сказала, що тут сидітиме без їжі і води, поки їй не скажуть правду.

Уже й сутінки почали насуватися, а вона й не збирається додому. І ніхто їй нічого зробити не може, бо хто не почне наближатися, одразу вертається. Навіть головний начальник, не повіривши, що до неї не підступитися, сам вийшов. Довго курив цигарку, поки зробив декілька кроків у її бік, після чого його ноги почали заплітатися, неначе в п’яного. «Убити відьму, убити негайно!» – прокричав, добравшись до дверей.

Чи просив, чи наказував, але за мить перед нею з’явився той самий Яків, якого вона вранці мало не задушила. Він боязко наближався, витягнувши вперед руку з револьвером. Та як не намагався хоробритися, вона так тремтіла, що й другою її вдержати не міг.

– Підходь ближче, – кивнула йому Настя. – Підходь-підходь, а то здалеку не поцілиш, – навіть кутики рота смикнулися, збираючись посміхнутися. – Давай інших потішимо, як ти умієш стріляти, – помітила зівак біля входу в буцегарню.

Чи сам він набрався хоробрості, чи це Настині очі змушували його бути слухняним, бо, на диво, боязливий червоноармієць Іщенко сміливо попрямував на неї.

– Досить! – спинила його за кілька кроків, продовжуючи сидіти прямо на землі. – Стріляй! – скомандувала голосно.

Та як він не давив на гачок, його револьвер мовчав. Він його і вправо – не стріляє, він його і вліво, а той ніби не заряджений. Самого ще більше розтрясло, тож опустив його вниз і натиснув з усієї сили. Умить пролунав постріл, і блідий, як смерть, Яків упав на спину.

– Вставай, боягузе. Ти там не наклав, бува, в штани? – спитала по хвилі. – Нічого з тобою не сталося. Може, й поцілив сам себе по пальцях, але не більше. Чи й не поранення! Чимчикуй назад, а то вже збираються йти за тобою, – побачила чоловіків із рушницями. – Іди, поки вони тебе на той світ не відправили випадково замість мене, – споглядала спідлоба, як він пошкандибав, накульгуючи. – Пора й мені додому, бо ваш начальник уже гармату везе сюди, – упевнено проказала, неначе хтось їй про те повідомив. – Чи нехай по в’язниці бабахне, – навіть бликнула на неї, спинившись. – Ні, може, Гришка мій там, не можу ж я свого сина вбити, – і пішла собі, згадавши про корову, якій нема кому хвірточку відчинити.

«То його вже в Харків перевели», – переказали їй таку новину наступного дня. «Значить, він там був… – задумалась Настя, почувши. – Може, й не знає нічого, а може, й сказав хто, що тут мати виробляла. Вибач, сину, то від безвиході на мене таке найшло. Спробувала б зараз, нічого б не вийшло».

Добралася вона і до тієї в’язниці, однак і там не почула конкретної відповіді. А час ішов – уже півроку минуло з того дня, коли Яків Іщенко віз його на возі. Півроку чекання і надії, півроку довгих безсонних ночей, півроку благань і молитви до Господа, але так ніхто й не сказав їй правду.

– Виходить, ні серед живих мого Гриця немає, ні серед мертвих, – повідомила вона своїм родичам. Тоді ще не знала, що так говоритиме до кінця свого життя.

Мучили окупанти і Ксанку, надіючись, що вона точно скаже, де сховані савоновські скарби. Вривалися в будинок і вдень, і серед ночі, били по обличчю, викручували руки, роздягали догола. Може, й збиралися безчестити гуртом, чим і лякали, але вона вже вкотре втрачала свідомість. Тож коли приходила до тями, їх уже не було. Поверталася в хату й мати, яку зачиняли в хліву, де раніше стояла корова. Минулого разу Ксанку забрала міліція у свій ізолятор, аби не верещала на всю вулицю. Коли там наставили на неї аж п’ять револьверів, вона ще трималася, а коли почали голками колоти під нігті, знову впала непритомною.

– Донечко, скажи мені, де ті скарби? – вже й рідна ненька просила. – Тепер Грицю нічим не зарадиш, тож нехай усе забирають, аби тебе залишили в спокої, – навіть вона не вірила, що донька справді про те нічого не знає. – Скажи, бо ще одне таке знущання – і станеш божевільною.

– Як ви можете так про нього думати? – сердилася на неї донька. – Він сам не грабував і нікому такого не дозволяв, – повторювала те, що й слідчим.

– Скажи, бо й маленького Грицика знайдуть. Уже питали в Тимофія, куди його дружина поділася? Хто ж повірить, що могла покинути такого чоловіка, хату й господарство.

– Він помре, а ніколи не скаже, – такої була думки про Грицевого брата, який уже багато разів те доводив. – Не зізнається і Меланя, що то не її син. Любитиме і ніколи не образить мого соколика, якщо мене не стане. А може, й зрадіє… З дитиною на руках вона завжди була щасливою.