Анна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Настя вже давно помітила і його загострений ніс, і запалі очі, і спину, яка майже не розгиналася. А цього разу він уже не скидався на сільського дядька, а на якогось доходягу, хоча ще був легкий на ходу.

– Не хочеться помирати, – зізнався він одного разу. – Зовсім не час. Он як люди хвилюються за наших повстанців! Тільки взнали, що неподалік села Лозова Павлівка їх обстріляли з бронепотяга, одразу і до отця Никодима подалися, аби церкву відкрив та службу відслужив за здравіє Савонова та всіх інших. І нічого, що після стількох пограбувань там не лишилося жодної ікони, вони й свої з дому понесли. От тільки невтішні новини стали залітати сюди все частіше – то всередині березня повстанці втратили декілька десятків бійців, то двадцять п’ятого посеред поля в нерівному бою багато їх полягло, так і чекай, що червоні батальйони ось-ось їх розіб’ють, – сказавши таке, він дивився на Настю і чекав, аби вона хоч щось спростувала, але так і не діждався. – А це вже кажуть, що каральний загін Бойка знову напав на повстанців і багатьох захопив у полон. Правда, люди не вірять, бо хоч і великий став його загін – біля трьохсот чоловік, однак воювати як слід вони так і не навчилися. Не інакше, як знову хочуть усіх одурити, аби думали, що й тут свої своїх б’ють. Ніби хтось не знає, що з повстанцями й зараз воюють не якісь комнезаможі, а регулярні війська. Так стверджує і не дуже старий дід Лука, який довго пособляв савоновцям. Він знає, хто на що гаразд. А баба Лукерія думала, що це ті, яких ми простили за тиждень до Стрітення Господнього. Десь чула, що вони чимале жалування отримують за те, що в людей все забирають. Хоча всім відомо, що більшовики нікому не платять грошима, лише награбованим – що більше потягнуть з дворів, то більше і їм дістанеться. Та про що б не говорили люди, а з повстанців починають і ними закінчують. Вони вкрай стурбовані, навіть не знають, що робитимуть, коли, не доведи Боже, нашого отамана впіймають, – із його запалих очей потекли сльози.

Невдовзі, побачивши Настю ще здалеку, дядько Іван поспішав спинити:

– Чи не на сходку села ти зібралася? Тобі не варто туди ходити. Кажуть, що читатимуть наказ про створення якоїсь Постійної наради по боротьбі з бандитизмом, вигадавши новий план. Уже й постійно діючий штаб створили, у який, окрім харківських чекістів, і наші входять: голова Ізюмського повітового парткому Воробйов, начальник зведеної Заволзької дивізії Рибаков та інші. У їхньому розпорядженні будуть усі війська, розташовані на території нашого повіту і Слов’янського. Так ні, давай ще новий план.

– Г-м… Цікаво б дізнатися, що вони ще вигадали? – вона нічого не знала, але її душу вже хтось колотив.

– Кажуть, що якихось заручників намічатимуть, аби ніхто залізницю не псував та телефонні лінії не обривав.

– Ще чого захотіли?! Може, лягти, скласти руки та тихо помирати? Не діждуться!

– Та ні, відтепер охорона всіх телефонних і телеграфних ліній, залізничних колій, а також мостів і переправ через річки покладатиметься на самих селян, що живуть неподалік – у прилеглих селах та хуторах. На їхню кругову поруку, розумієш?

– Не може такого бути! – усе сказане дядьком Іваном здалося якоюсь нісенітницею.

– Може, Насте. Може, – кинув їй, поспішаючи. – Чекай на мене вдома. Після зборів зайду і все тобі розповім.

Вона спочатку, було, вернулася, але по хвилі спинилася, ще за дві-три – і собі подалася, аби хоч одним оком глянути, а то й почути, що ж там насправді діятиметься. А добравшись, не стала й на площу заходити, бо й так передалося те відчуття приреченості, яке помітила на людських обличчях. Нікого не бентежив довгий стіл, застелений червоною тканиною, гармата, яка знову виглядала з церковної дзвіниці, не реагували селяни навіть на вузькооких червоноармійців, які, оточивши їх із усіх боків, будь-якої миті могли зняти з плечей свої гвинтівки і вистрелити. Усі їхні погляди сходилися до людей у шкірянках, неначе ті мали оголосити страшний вирок одразу всім.

Може б, і сама постояла, але звідкись взялося таке відчуття, що вона тут зайва, та й люди все частіше повторювали, що, стомившись від усього, вони хочуть миру. Якого завгодно, але миру. Тож, повернувшись додому, ходила по хаті та виглядала у вікна, неначе саме вона в усьому винна. А в голові все змішалося: заручники, повстанці, прості селяни, і всі кричали, поки не почулися постріли. Здавалося, в селі зчинилося щось неймовірне. «Ой Грицю, Грицю! Такого й ти не передбачав! – вирвалося з її грудей та й полетіло аж над Теплінським лісом. – Усе збиралася сказати, щоб хоч дитинку з матір’ю кудись відвіз, але язик не повернувся, – тоді ж і сама не побачу маленького Грицика. Як же тепер бути?» – металася, неначе в якомусь лабіринті – куди не кинеться, а виходу не бачить. Усе відступило тільки тоді, коли на порозі з’явився дядько Іван.